Великі сподівання - Чарльз Діккенс
Останнє слово адресувалося хлопчакові, котрий і поняття не мав, до чого воно. Але я бачив, як він ошелешено витріщився, коли його хазяїн, запобігливо обтрушуючи з моєї одежі порошинки, провів мене до самого порога. Ось саме тоді я вперше й по-справжньому відчув приголомшливу силу грошей, побачивши, як вони, образно кажучи, поклали на лопатки Треббового хлопчака.
Після цієї достопам'ятної події я побував у капелюшника, у шевця, у торгівця білизною, почуваючи себе наче той собака матінки Габбард", шати якому виготовляло так багато майстрів. Крім того, я побував і в конторі диліжансів, де замовив місце на сьому годину ранку в суботу. Не було такої особливої потреби всюди пояснювати, що у мене з'явилися значні кошти, однак щоразу, коли я про це згадував, господар закладу переставав споглядати з вікна події на вулиці й зосереджувався увагою на мені. Покінчивши з усіма замовленнями, я попрямував
" Матінка Габбард - персонаж відомих англійських дитячих віршиків; у різних майстрів скуповувала одежу для свого собаки. [155]
до Памблечукової крамниці й ще здалеку побачив, що цей добродій стоіть на порозі.
Дожидаючи мене, він аж горів від нетерплячки. Уранці він своїм візком заїжджав до нас у кузню й там почув новину. Тепер у своїй вітальні, тій самій, де відбулось читання «Барнуела», він приготував для мене частування і теж, пропускаючи в двері мою священну особу, наказав прикажчикові «ушитися з дороги».
- Дорогий друже,- сказав містер Памблечук, коли ми залишилися втрьох - він, я і частування,- щиро вітаю вас з нагоди такого великого щастя! Ви його заслужили, цілком заслужили!
Сказано було це слушно і, як мені здалося, вельми до речі.
- Вже сама думка про те,- сказав містер Памблечук, спершу хрипливо продемонструвавши свій захват мною,- що я відіграв певну роль у цьому - для мене найвища винагорода.
Я звернув увагу містера Памблечука, що цього питання не можна торкатися ані словом, ані натяком.
- Мій дорогий юний друже,- сказав містер Памблечук,- якщо ви дозволите називати вас так…
Я пробурмотів: «А певно ж», і містер Памблечук знов узяв мене за обидві руки й надав своєму жилетові хвилястого поруху, що мав виражати його схвильованість, хоч і народжувався трохи нижче від серця.
- Мій дорогий юний друже, можете покластись на мене, що у вашу відсутність я докладу всіх своїх скромних сил, щоб про це не забув Джозеф. Джозеф! - сказав містер Памблечук тоном ревного заклинання.- Джозеф!! Джозеф!!! - Після цього він похитав головою і постукав себе по лобі, засвідчуючи в такий спосіб своє ставлення до відповідної вади Джозефа.
- Але, мій дорогий юний друже,- сказав містер Памблечук,- ви ж, мабуть, голодні, ви ж так втомилися. Сідайте-но. Ось курятинка - це з «Кабана», ось язик, теж із «Кабана», ось іще одна-дві страви з «Кабана», які вам, сподіваюся, припадуть до смаку. Але невже ж це пе-реді мною,- сказав містер Памблечук, ледве встигши сісти і вже знов схоплюючись,- невже ж це переді мною той, з ким я ділив забави його щасливого дитинства? Тож чи дозволите?.. Чи дозволите?..
Це «чи дозволите» означало, чи дозволю я, щоб він потис мені руку. Я погодився, він гаряче потис її і знов сів.
- Ось вино,- сказав містер Памблечук.- Випиймо. [156]
Подякуймо долі, і нехай вона й надалі вибирає своїх улюбленців не менш мудро. І все-таки я не можу,- сказав містер Памблечук, знов схоплюючись,- бачити перед собою того… випити за здоров'я того, хто… щоб не виявити ще раз… Тож чи дозволите?.. Чи дозволите?..
Я сказав, що дозволю, і він знов потис мені руку, спорожнив чарку й перевернув її догори дном. Я зробив так само, але хоч би я навіть і себе самого перевернув догори ногами, перше ніж випити, вино й тоді не вдарило б мені у голову з такою силою.
Містер Памблечук підклав мені смачненьке куряче крильце й накращий шматочок язика (минули ті часи, коли на мою долю перепадали самі лише глухі закапелки шинки), а про себе, порівняльно кажучи, не дбав зовсім.
- О птице, птице!- високомовно вдався містер Памблечук до курки на тарелі.- Чи ж думала ти, бувши молоденьким курчам, яка тебе чекає доля у майбутньому! Чи ж думала ти, що під цим скромним дахом тобою буде підкріплятися той, хто… Нехай це вам видасться слабкістю з мого боку,- сказав містер Памблечук, знов схоплюючись,- але чи дозволите?.. Чи дозволите?..
Оскільки потреба у спеціальному моєму дозволі, очевидно, почала відпадати, він тут-таки задовольнив своє бажання. Я й досі не розумію, як йому щастило робити це так часто і жодного разу не порізатись об мого ножа.
- А ваша сестра,- поновив він мову після того, як грунтовно підживився,- що мала честь виховувати вас своєю власною рукою! Як це сумно, що вона неспроможна вповні зрозуміти, яка честь їй судилася! Чи дозволите?..
Я побачив, що він знов насувається на мене, і стримав його рукою.
- Вип'ємо за її здоров'я,- запропонував я.
- Ах! - скрикнув містер Памблечук, відхиляючись на спинку стільця й мало не мліючи від захоплення.- Ось по чому вони пізнаються, сер! - (Я не знаю, кого він ушанував титулом «сер», в усякому разі не мене, а жодної третьої душі з нами не було.) - Ось по чому пізнається шляхетна людина, сер! Завжди готова простити й привітати! Хтось нетямущий сприйняв би це як нав'язливість,- угідливо прорік Памблечук, поспіхом відставляючи неторкнуту чарку й знов схоплюючись,- але чи дозволите?..
Виконавши знову ту саму операцію, що й раніше, він вернувся на місце й випив за здоров'я моєї сестри.
- Не можна заплющувати очі,- сказав містер Памблечук,- [157] на хиби її вдачі, але маймо надію, що вона діяла з добрими намірами.
Я сказав містерові Памблечуку, що доручив принести мій новий костюм до нього в дім, і він прийшов у екстаз від цієї виявленої йому шаноби. Я сказав, що мені не хотілося б, щоб на мене витріщали очі в селі, і він розхвалив мене до самого неба. Він дав мені наздогад, що ніхто, крім нього, не гідний моєї довіри і що… коротше, чи дозволю я? Потім він чуйно так поцікавився, чи пам'ятаю я нашу хлоп'ячу розвагу в арифметичні приклади на додавання, та як ми разом ходили записувати мене у підмайстри, та як він завжди був моїм улюбленцем і найщи-рішим другом? Хоча насправді ніколи й на крихту нічого подібного не було, і мені було гидко й подумати про таке, і я на
