Над прірвою у житі - Джером Дейвід Селінджер

— Не вб’є. У найгіршому разі дасть прочуханки й пошле до отої чортової військової школи. Оце й усе, що він мені зробить. А крім того, мене тут уже не буде. Я буду далеко. Я буду… Мабуть, у Колорадо, на отому ранчо.

— Ох, не сміши! Ти ж навіть верхи не вмієш їздити!

— Хто — я? Ще й як умію! Що тут не вміти! Там тебе на раз навчать, — кажу. — Не віддирай пластиру!

Лежить, каналія, і все пробує відірвати пластир на лікті.

— Хто це тебе так обчикрижив? — питаю. Я аж тепер помітив, як по-дурному її підстригли. Стирчить, мов стерня.

— Не твоє діло! — відрубала. Часом воно таке затяте, каналія! Просто не знаєш, як підступити. — Видко, знов засипався на всіх предметах, — каже так само ущипливо.

Аж смішно стало. Розводиться, мов справжня училка, а в самої ще молоко на губах не обсохло.

— А от і не на всіх, — кажу. — На англійській пронесло. — А тоді чорт мені надав ущипнути її за попеня! Лежить на бочечку, а задок виставила. Власне, у неї того задка, вважайте, й нема. І не дуже вщипнув, але вона спробувала ляснути мене по руці, тільки не попала.

І раптом каже:

— Ох, нащо ти це зробив? — Вона хотіла сказати — нащо я вилетів зі школи. Але промовила це так, що мені аж сумно стало.

— О боже, Фібі, хоч ти не згадуй про це! — кажу. — Мені вже в печінках усі ці розпитування. Причин мільйон. Гіршої школи, ніж Пенсі, я не бачив. Кругом самий фальш і показуха. І пройдисвіт на пройдисвітові. Зроду не бачив такого зборища пройдисвітів в одному місці. Сидимо, наприклад, у кімнаті, мозолимо язики. І раптом стукав який-небудь вуграстий придурок. Думаєш, його впустять?! І хоч куди бідолашний поткнеться — скрізь двері перед ним замкнені. Там ще було оте дуремарське таємне товариство — я теж побоявся в нього не вступити. А Роберт Еклі, один зануда, весь у вуграх, теж захотів у те товариство. Все ходить і ходить за ними, а вони його не приймають, і квит. Просто через те, що він зануда і весь у вуграх. Навіть гидко про це балакати. От уже смердюча школа! Можеш мені повірити.

Каналія Фібі мовчить, однак слухає. У неї на потилиці було написано, що вона слухає. А слухати Фібі вміє, молоток. І найсмішніше те, що вона все розуміє. Як треба розуміє.

Я розповідав про Пенсі далі. Хотілося вилити душу.

— Є там кілька путніх учителів, та й вони все роблять напоказ, — кажу. — Взяти хоч би того ж таки старого містера Спенсера. Його жінка завжди підсовувала нам гарячий шоколад і всяку таку погань. Узагалі обоє досить милі люди. Та побачила б ти його, коли старий Термер, наш директор, приходив на урок історії й сідав за останню парту! Він приходив частенько. Всядеться, каналія, за останню парту й сидить добрих півгодини. Мабуть, уявляв собі, що він у класі інкогніто абощо! Сидить, сидить на гальорці, а тоді й давай перебивати каналію Спенсера своїми ідіотськими жартиками. А оте старе одоробло, Спенсер, все хихикає та підсміюється, аж із шкури пнеться, так ніби той Термер бозна-яка цяця, трясця його матері!

— Не лайся так!

— Тебе б там занудило, слово честі! — кажу. — Або День ветеранів. Придумали ж — День ветеранів! Це коли вся ота сволота, що закінчила Пенсі трохи не з тисячу сімсот сімдесят шостого року, злазиться до школи й вештається по всіх кутках зі своїми жінками, дітьми і те де. Побачила б ти одне таке старе луб’я років так п’ятдесяти! Уявляєш, стукає до нас, залазить у кімнату й питає, чи не можна зайти в нашу вбиральню. Але ж убиральня в кінці коридора! Так я й не зрозумів, чого в біса він спитав саме нас. Знаєш, що він сказав? Хочу подивитися, каже, чи ще стоять у кабіні на дверях мої ініціали! Виявляється, оте нещастя років дев’яносто тому викарбувало в кабіні на дверях свої ідіотські ініціали й думало, що вони ще його там ждуть! Довелось нам з сусідом провести його до гальюна й чекати, поки він шукав на всіх дверях свої ініціали. Нишпорить по кабінах та одно торочить нам про те, що роки в Пенсі були найщасливішою порою в його житті, вчить нас, як жити, й те де. Слухай, я був від нього в трансі! Не кажу, Що він поганий чоловік, ні. Але не конче бути поганою людиною, щоб інші були від тебе в трансі. Від хорошої людини теж можна бути в трансі. Досить тільки надавати людям купу дурних порад, поки шукаєш на дверях гальюна свої ініціали. Не знаю, може, все було б не дуже й погано, якби він не так важко дихав. Він не міг відсапатись уже після сходів. Шукає оті свої ініціали, а сам усю дорогу сопе. І сміх, і гріх. Ще й напоумляє нас з Стредлейтером, щоб брали від Пенсі все, що можна. Господи, Фібі, цього просто не можна пояснити! Мені в тій клятій школі нічого не подобається. Цього просто не можна пояснити!

Каналія Фібі щось буркнула, але я не розчув. Вона уткнулась носом у подушку, й нічого не можна було розібрати.

— Що? — питаю. — Повернись до мене. Я нічого не чую, коли ти бубониш у подушку.

— Тобі взагалі все не подобається!

Мені ще важче стало на душі, коли вона так сказала.

— Чого ж, не все. Не кажи. Бо таки не все. Звичайно, не все. Навіщо в біса так казати?

— Бо тобі все не подобається. Жодна школа не подобається. Тобі не подобається все на світі. Геть усе!

— Бо й ні! Тут ти не маєш рації. Якраз тут ти й не маєш рації! На дідька казати те, чого не знаєш? — Слухайте, вона вкрай зіпсувала мені настрій.

— Бо. тобі все не подобається. От скажи: що тобі подобається?

— Що подобається? Що мені подобається? — кажу. — Будь ласка!

Як на зло, я ніяк не міг зосередитись. Часом страшенно важко буває зосередитись.

— Ти хочеш знати, що мені подобається? — питаю. Та Фібі не відповіла, каналія. Відсунулась від мене на цілу милю — десь аж на другий край ліжка, й мовчить. Так наче на другому кінці світу.

— Чого мовчиш?! — кажу. — Що мені дуже подобається чи що просто подобається?

— Що тобі дуже подобається.

— Добре, — кажу. Тільки я, на жаль, ніяк не міг зосередитись. На думку спали лише оті дві черниці, що збирали гроші в пошарпаний солом’яний кошик.