Сага про Єсту Берлінга - Сельма Лагерлеф
Вони саме їхали кам’янистою дорогою, що пролягала безлюдними і пустельними пагорбами на північ від Мункебю, Дорога звивалася на кожен пагорб, куди тільки можна було зіп’ястись; вона закрутами бралася на вершину, тоді стрімко спадала вниз, але відразу поспішалася якнайпростіше перетнути долину, щоб знову вихопитись якимось узбіччям нагору.
Санки якраз почали спускатися з пагорба Вестраторпу, коли стара Ульріка замовкла на півслові і схопила Анну за руку. Очима вона показала на великого чорного пса, що сидів при дорозі.
— Дивись! — прошепотіла вона.
Та пес так швидко чкурнув у ліс, що Анна не встигла роздивитися на нього.
— Швидше! — вигукнула Ульріка. — Гони кобилу якомога швидше! Сінтрам зараз довідається, що я поїхала.
Анна хотіла сміхом розвіяти її страх, але стара правила своєї:
— Скоро ми дочуємо дзеленчання його дзвоників, ось побачиш. Ще навіть не виберемось на другий пагорб, як почуємо.
І коли Діса, засапавшись, досягла вершини Ельофського пагорба, внизу справді почулося дзеленчання дзвоників.
Тепер стара Ульріка просто не тямилася з ляку. Вона затремтіла й почала схлипувати й голосити, як щойно в Сінтрамовій залі. Анна хотіла підігнати Дісу, та кобила тільки повернула голову й глянула на неї, безмежно здивована. Невже вона гадає, що Діса забула, де треба бігти, а де з’їжджати поволі? Чи вона хоче її вчити, як тягти санки, — її, стару Дісу, що вже більше як двадцять років знає тут кожен камінь, кожен міст, кожні ворота й кожен пагорб?
А дзеленчання тим часом усе наближалося.
— То він, то він! Я впізнаю його дзвоники, — голосила стара Ульріка.
Дзеленчання було вже зовсім близько. Часом воно ставало таке непрйродно голосне, що Анна оберталась поглянути, чи Сінтрамів кінь не наїхав уже на її санки, а часом зовсім стихало. Воно лунало раз праворуч від них, а раз ліворуч, проте нікого не видно було на дорозі. Здавалося, ніби їх переслідувало саме тільки дзеленчання.
Так не раз буває, коли вертаєшся вночі з гостини. Дзвоники видзвонюють мелодію, співають, розмовляють, перегукуються, і у відповідь озивається цілий ліс.
Анні Шернгек уже майже кортіло, щоб. переслідувач над’їхав, щоб нарешті з’явився Сінтрам і його муругий кінь, бо від того нестерпного дзеленчання їй ставало моторошно.
Воно вб’є мене! — каже дівчина.
І відразу дзвоники підхоплюють її слова, видзвонюють їх на всі лади: «Вб’є мене! Вб’є мене! Вб’є мене!»
Не так давно цією самою дорогою за нею гналися вовки. Вона бачила в темряві білі блискучі зуби в роззявлених пащах, гадала, що лісові хижаки от-от роздеруть її на клапті, але тоді вона не боялася. Кращої ночі за ту їй ніколи не довелося спізнати. Дужий і гарний був кінь, що віз її, дужий і гарний був чоловік, що товаришив їй у тій чудовій пригоді.
А тепер — ця стара шкапа і стара, немічна, тремтяча супутниця! Анна почувається такою безпорадною, що мало не плаче. Не годна вона втекти від цього страшного, в’їдливого дзеленчання!
Анна Шернгек спиняє коня і злазить з саней. Треба покласти цьому край. Чого їй тікати, ніби вона злякалася того лихого, злостивого мерзотника?
Нарешті в присмерку, дедалі густішому, вона бачить конячу голову, тоді всього коня, сани і самого Сінтрама.
А все їй здається, паче й сани, і кінь, і господар їхній не приїхали дорогою, а постали з мороку в неї на очах — спершу одне, потім друге і, нарешті, третє.
Анна кидає віжки Ульріці і рушає Сінтрамові назустріч.
Той спиняє коня.
— Хе-хе-хе, — озивається Сінтрам, — як часом небораці щастить! Люба панно Шернгек, дозвольте пересадити мого супутника у ваші сани! Йому треба сьогодні ввечері добратися до Берги, а я поспішаю додому.
— А де ж він, той ваш супутник?
Сінтрам відгортає хутро і показує Анні чоловіка, що спить на санях.
— Він трохи напідпитку, — каже він. — Але хіба це щось важить? Хай собі спить на здоров’я. А крім того, це ваш давній приятель, панно Шернгек. Це Єста Берлінг.
Анна здригається.
— Атож, ви хіба не знаєте? — веде Сінтрам далі. — Той, хто покидає коханого, продає його дияволові. Так і я колись попав у його пазури. Звісно, люди вважають, що роблять на краще. Відмовлятися — добро, а кохати — зло.
— Що ви маєте на гадці? Про що це ви? — питає Анна, глибоко вражена.
— Та тільки про те, що не треба вам було відпускати від себе Єсту Берлінга, панно Анно.
— Так захотів господь.
— Аякже, про що я й кажу: відмовлятися — добро, а кохати — зло. Господь бог не любить дивитися на щасливих людей. От він і насилає на них вовків. Та що, як то не бог їх насліав, панно Шернгек? А може, то я любісінько покликав з Доврських гір своїх сіреньких овечок і послав навперейми молодій парі? Подумайте лишень — ану ж то я наслав вовків, щоб нб втратити одного з своїх підданців? Що, як бог тут ні до чого?
— Не сійте в душі моїй сумніву, — тихо каже Анна, — а то я пропаду.
— Гляньте сюди, — мовить Сінтрам і схиляється над сонним Єстою Берлінгом. — Гляньте на його мізинець! Бачите на ньому невеличку ранку? Вона ніколи не загоїться. Ми брали звідти кров підписувати контракт. Єста мій. Кров має особливу силу. Він мій, і лише кохання може його звільнити. Та якщо я таки втримаю його, з нього будуть люди.
Анна Шернгек напружує всю свою волю, щоб скинути з себе чари. Це ж бо шаленство, чистісіньке шаленство! Не можна продавати душу свою лихому спокусникові. Але їй несила опанувати своїх думок, темрява дедалі дужче насідає на неї, а ліс навколо такий чорний та мовчазний. Несила прогнати від себе страх.
— Чи ви гадаєте, — знов озивається Сінтрам, — що йому вже нема чого занапащати, такий він пропащий? Не думайте так! Хіба він знущався з селян, хіба обдурював убогих приятелі® а чи грав нечесно? Чи, може, був коханцем заміжньої жінки?
— Здається мені, що ви сам нечистий!
— Поміняймося з вами, панно Анно! Беріть собі Єсту й виходьте за нього заміж. Хай він буде ваш, а тим, що в Берзі, лишіть свої гроші. Я вам його відступаю, бо ви й самі знаєте, що він мій. Уявіть собі, що то не бог наслав на вас вовків тієї ночі. Міняймося!
— А що ж ви хочете за нього?
Сінтрам вищирив зуби.
