Сага про Єсту Берлінга - Сельма Лагерлеф

— Люди, — озвався той урочисто, — я бачу зелену землю, вкриту творіннями рук людських або залишками тих творінь. Піраміди давлять землю, вавілонська вежа прохромила небо, з пилу й пороху здіймалися храми і сірі фортеці. Та чи лишиться навіки хоч одне з того, що створили руки людські? О люди, покиньте кельму і глину! Накрийте собі голову мулярським фартухом, ляжте й будуйте вві сні чудові замки! Навіщо вашій душі замки з каменю й цегли? Вчіться споруджувати вічні замки в снах і мріях!

Єста засміявся і врешті пішов спати.

Коли небавом графиня довідалася, що майориху визволено з в’язниці, вона влаштувала обід на честь кавалерів. Відтоді почалося її довге й щире приятелювання з Єстою Берлінгом..

Розділ одинадцятий

ОПОВІДКИ ПРО ДУХІВ

О діти нашої доби!

Я не можу вам оповісти нічого нового, тільки давнє і вже призабуте. Я винесла свої оповідки з дитячих кімнат, де малята сидять на низеньких ослінчиках навколо бабусі з сивими косами, з челядень, де коло вогню зібралися наймити й орендарі, — з їхнього мокрого одягу йде пара, вони дістають із шкіряних піховок, що висять на. шиї, ножі, крають грубі скибки м’якого хліба, намазують їх маслом і балакають про всяку бувальщину, — та з салонів, де літні добродії, зручно вмостившись у кріслах-гойдалках, підохочені келихам гарячого пуншу, згадують про давнину.

А коли дитина наслухається бабусиних казок, оповідок челяді і спогадів про давнє літніх добродіїв, то стоїть зимового вечора коло вікна і вже бачить на небосхилі не летючі хмари, а хисткі однокінні повози кавалерів, зірки їй здаються свічками, що блимають у старовинному графському замку Борзі, а шурхіт прядки в сусідній кімнаті нагадує про Ульріку Дільнер. Постаті давніх часів заполонюють уяву дитини, вона живе ними і мріє про них.

Коли таку дитину, з душею, вщерть переповненою образами з казок, посилали на горище по льон чи по сухарі, як хутко дріботіли її ноженята, як бігла вона сходами й сіньми, аж поки знову опинялася в кухні. Бо в темряві завжди спадали їй на думку почуті від старших давні оповідки про лихого господаря з Форша, що кумився з дияволом.

Прах лихого Сінтрама давно вже спочиває на цвинтарі в Свартше, але ніхто не вірить, що душа його полинула до бога, як написано на надгробному камені.

За життя був він один із тих, до кого в довгі сльотливі недільні надвечір’я часто приїздила важка карета, запряжена чорними кіньми. З неї висідав елегантний добродій, вбраний у чорне, і грою в карти чи в бабки допомагав коротати господареві нудні години, що своєю одноманітністю доводили його до розпачу. Гра тяглася ген аж до півночі, а як удосвіта чужинець від’їздив, то завжди залишав на прощання якийсь зловісний подарунок.

Поки Сінтрам ходив по землі, його приїзд завжди ознаймовували духи. Перед такими, як він, котилась луна: гуркотіла карета на подвір’ї, ляскав батіг, озивався голос на ганку, відчинялись і зачинялись сінешні двері. Той гамір був такий гучний, що будив собак і людей, а тим часом ніхто ще не з’являвся. То були тільки духи, віщуни лихих гостей.

О, які то жахливі люди, що лигаються з нечистою силою! А що то за великий, чорний пес, що з’явився у Форші при Сінтрамі? Він мав страхітливі, мов жарини, очі і довгий червоний язик, що звисав з роззявленої пащі. Якось, коли саме челядь на кухні обідала, він зашкрябав у двері лапою і до смерті наполохав усіх дівчат. Але один парубок, найдужчий з усіх, схопив із печі головешку, рвонув двері і всунув її псові в пащу.

Той моторошно завив і кинувся геть; з пащі йому бухкало полум’я і дим, навколо сипалися іскри, а сліди за ним світилися, мов вогонь.

А хіба не страшно було, що кожного разу, коли господар Форша повертався з якоїсь подорожі додому, в нього був інший запряг? Виїздив він кіньми, а вночі завжди повертався чорними волами. Люди, що мешкали при гостинці, бачили, як чорніли роги проти ясного неба, коли Сінтрам минав їхні садиби, чули, як воли ревли, і жахалися, що ратиці і колеса на сухій кам’янистій дорозі кресали іскри.

Авжеж, було чого ноженятам дріботіти, щоб якнайшвидше перейти довгі темні сіни. Бо якби той, чиє наймення не можна вимовити, взяв та й вигулькнув з темного кутка! Хіба такого не може бути? Адже він показується не тільки лихим людям. Хіба не бачила його Ульріка Дільнер? І вона, і Анна Шернгек казали, що бачили його на власні очі.

Друзі й братове мої, всі, хто любить танцювати й сміятися! Уклінно благаю вас: танцюйте обережніше, смійтесь тихіше, бо може статися велике лихо, як ваші єдвабні черевички на тоненькій підошві настопчуть не тверду мостину, а чутливе людське серце, а веселий, дзвінкий, мов срібний дзвіночок, сміх доведе до розпачу чиюсь душу!

Мабуть, підошви молодих надто важко топтали серце старої Ульріки Дільнер, а їхній сміх надто зарозуміло дзвенів у її вухах, бо вона враз палко захотіла прав і привілеїв одруженої жінки. Вона врешті сказала «так» на довге женихання лихого Сінтрама, поїхала з ним у Форш як його дружина, розлучившись із давніми своїми приятелями в Берзі, з давнім улюбленим клопотом та давньою турботою про хліб щоденний.

Усе сталося дуже швидко. На різдвяні свята Сінтрам ще тільки заручився, а в лютому вже справив весілля. Анна Шернгек, що вже тоді жила в капітана Угли, цілком могла замінити стару, тож Ульріка, ставши пані Сінтрам, із чистим сумлінням переїхала до Форша.

З чистим сумлінням, але не без жалю. Дім, де вона стала тепер господинею, був не дуже приємний: у великих, порожніх покоях було моторошно й страшно. Як тільки смеркало, Ульріка починала тремтіти з ляку. Вона знемагала з туги за колишньою домівкою.

Найтяжчі були для неї довгі недільні надвечір’я. Здавалося, вони ніколи не скінчаться, як не кінчалася довга низка гірких думок, що точили їй серце.

Якось у березні Сінтрам це вернувся з церкви на обід додому. Ульріка подалася до зали на верхньому поверсі й сіла до клавесина. То була єдина її втіха. Клавесин, що його біле віко прикрашало зображення пастуха з сопілкою і пастушки, був її власний, ще з батьківського дому. Вона могла довірити йому своє горе, клавесин її розумів.

Але ж чи не прикро й чи не смішно це водночас? Знаєте, що Ульріка