Сніданок чемпіонів, або Прощавай, чорний понеділку! - Курт Воннегут
— Містере Траут, — сказав я, — я романіст, і я вас створив для своїх книжок.
— Перепрошую? — сказав він.
— Я ваш Творець, — сказав я. — Зараз ви на середині книжки — ближче до кінця, насправді.
— Гм, — сказав він.
— У вас є до мене якісь запитання?
— Перепрошую?
— Питайте в мене будь-що, що хочете — про минуле, про майбутнє, — сказав я. — В майбутньому вас чекає Нобелівська премія.
— Що? — сказав він.
— Нобелівська премія з медицини.
— А-а, — сказав він. Це був ухильний звук.
— Якби я був на вашому місці, я мав би багато питань, — сказав я.
— У вас є пістолет? — сказав він.
Я засміявся в темряві, знову спробував ввімкнути світло, знову ввімкнув двірники на лобовому склі.
— Мені не потрібен пістолет, щоб вами управляти, містере Траут. Мені треба лише щось про вас написати, оце й усе.
— Ви божевільний? — сказав він.
— Ні, — сказав я.
І я зруйнував його здатність сумніватись в мені. Я переніс його до Тадж-Махалу, потім до Венеції, потім до Дар-ел-Саламу, потім на поверхню Сонця, де полум’я не могло його поглинути, — і потім назад до Мідленд-Сіті.
Бідолашний старий впав на коліна. Він нагадав мені те, як колись поводилась моя мати і мати Банні Гувера щоразу, як хтось пробував їх сфотографувати.
Поки він так зіщулився, я переніс його на Бермудські острови його дитинства, дозволив йому споглядати безплідне яйце орлана-білохвоста. Звідти я переніс його до Індіанаполіса мого дитинства. Я поставив його посеред циркового натовпу. Я показав йому чоловіка з локомоторною атаксією і жінку з зобом завбільшки з цукіні.
Я вийшов зі своєї орендованої машини. Я зробив це з шумом, тож його вуха багато могли йому сказати про його Творця, навіть якщо він не хотів користуватися очима. Я гучно гримнув дверима. Підходячи до нього з боку водія, я трохи притупував, щоб мої кроки здавались не лише цілеспрямованими, але й сміливими.
Я зупинився так, щоб носки моїх черевиків потрапили у вузьке поле бачення його опущених очей.
— Містере Траут, я вас люблю, — сказав я м’яко. — Я розтрощив вашу свідомість вдрузки. Я хочу повернути їй цілісність. Я хочу, щоб ви відчували цілість і внутрішню гармонію, які я ніколи раніше не дозволяв вам відчути. Я хочу, щоб ви підвели очі, щоб глянули, що я маю в руках.
Я нічого не мав у руках, але такою була моя влада над Траутом, що він побачить усе, що я накажу йому побачити. Я міг би показати йому Єлену Прекрасну, наприклад, зростом лише шість дюймів.
— Містере Траут… Кілґоре… — сказав я, — я тримаю в моїй руці символ цілості, гармонії і поживи. Воно східне у своїй простоті, але ми американці, Кілґоре, не китайці. Ми, американці, вимагаємо символів, які яскраво забарвлені, тривимірні й соковиті. Понад усе ми прагнемо символів, не отруєних великими гріхами, які вчинила наша країна, такі як рабство, геноцид і злочинне недбальство або претензійна жадоба і підступність комерції.
— Підведіть очі, містере Траут, — сказав я і став терпляче чекати. — Кілґоре…?
Старий чоловік підвів очі, і в нього було спустошене обличчя мого батька, коли той був удівцем — коли мій батько був старим-престарим чоловіком. Він побачив, що в руці я тримаю яблуко.
— Скоро мені виповниться п’ятдесят, містере Траут, — сказав я. — Я очищуюсь і оновлюю себе для цілком іншого життя у прийдешньому. В такому ж духовному стані граф Толстой відпустив своїх кріпаків. Томас Джефферсон відпустив своїх рабів. Я збираюсь звільнити всіх своїх літературних героїв, які віддано служили мені впродовж усієї моєї літературної діяльності.
Ви єдиний, кому я це кажу. Для інших сьогодні буде такий самий вечір, як завжди. Вставайте, містере Траут, ви вільний, ви вільний.
Він незграбно піднявся.
Я міг би потиснути йому руку, але його права долоня була поранена, тож наші руки повисли з боків.
— Bon voyage, — сказав я.
Я зник.
Я ліниво й задоволено зробив сальто в порожнечі, яка є моєю схованкою, коли я дематеріалізуюся. Траутові вигуки до мене затихали, а відстань між нами росла.
Його голос був голосом мого батька. Я почув мого батька — і я побачив мою матір в порожнечі. Моя мама стояла дуже-ду-же далеко, бо вона залишила для мене спадок самогубства.
Маленьке ручне дзеркальце пропливло повз. Це був вилив з перламутровою ручкою і обрамленням. Я з легкістю його зловив, підніс його до мого правого ока, яке виглядало ось так:
Ось що кричав до мене Кілґор Траут голосом мого батька:
«Поверни мені молодість,
поверни мені молодість,
поверни мені молодість!»
Слід віддати належне Куртові Воннеґуту.
У своєму восьмому романі, «Сніданок чемпіонів, або Прощавай, чорний понеділку!», він творить чимало хитромудрої магії.
Порнографія в нього здається старим водопроводом, жорстокість — коханням, невинність — злом, а провина — дитячою грою.
Він викладає всі останні модні нарікання на Америку — її расизм, дар до руйнування мови, технологічну жадобу та егоїзм — і робить їх свіжими, кумедними, образливими, ненависними і привабливими, усім одночасно. Він малює картинки, заради бога, — прості, грубуваті, однак на диво спокусливі ескізи всього — від фольксваґена до електричних стільців. Він вплітає у свій сюжет близько десятка славетних стисло викладених воннеґутівських історій, які мало не просяться в окремі книжки.
⁕ КРІСТОФЕР ЛЕМАНН-ГАУПТ, THE NEW YORK TIMES ⁕
Воннеґут — це причина для святкування.
⁕ Chicago Sun-Times ⁕
Унікальний… один з тих письменників, які наносять на мапу наші ландшафти і дають нові назви добре відомим для нас місцям.
⁕ Доріс Лессінґ, The New York Times Book Review ⁕
Наш найкращий чорний гуморист… Ми сміємося для самозахисту.
⁕ The Atlantic Monthly ⁕
Непідробний і неповторний соціальний сатирик.
⁕ Harper’s Magazine ⁕
Веселий пророк фатуму.
⁕ The New York Times ⁕
Розкутий, шалений і чудовий… унікальний Воннеґут.
⁕
