Сніданок чемпіонів, або Прощавай, чорний понеділку! - Курт Воннегут

ВО1 означало ворентофіцер першого класу, що було ранґом Джона Спаркса.

Цей браслет коштував мені два з половиною долари. В такий спосіб я виражав свій жаль за сотні американців, яких взяли в полон під час війни у В’єтнамі. Такі браслети ставали популярними. На кожному було прізвище реального військовополоненого, його ранґ і дата, коли його взяли в полон.

Ті, хто носив браслети, повинні були не знімати їх, доки полонені не повернуться додому або не загинуть чи пропадуть безвісти.

Я не мав поняття, як вставити браслет у свою оповідь, і на думку мені спала чудова ідея — десь загубити, щоб його знайшов Вейн Гублер.

Вейн подумає, що браслет належав жінці, яка любила когось на ім’я ВОІ Джон Спаркс, і що ця жінка і ВОІ заручилися або одружилися, або щось важливе трапилось 19 березня 1971 року.

Вейн буде нерішуче вимовляти це незвичайне ім’я. «Во-і? — казатиме він. — Во-ї? Вой?»

Там, у коктейль-барі, я віддав Двейнові Гуверу належне за пройдений по вечорах курс швидкочитання в Християнській асоціації молодих чоловіків. Це дало йому можливість прочитати роман Кілґора Траута за кілька хвилин замість кількох годин.

Там, у коктейль-барі, я прийняв білу таблетку, яку лікар порадив заживати обережно, дві на день, аби не почуватися пригніченим.

Там, у коктейль-барі, від таблетки й алкоголю я раптом відчув нагальну потребу пояснити всі речі, яких я досі не пояснив, а тоді швидко дорозсказати свою оповідь.

Ось гляньмо: я вже пояснив нетипову Двейнову здатність дуже швидко читати. Кілґор Траут, мабуть, не міг би добратися з Нью-Йорка за той час, який я йому відвів, але вже пізно цим перейматися. Най буде так, най буде так!

Подивимось, подивимось. О, так — я мушу пояснити, який піджак Траут побачить у шпиталі. Зі спини він виглядатиме ось так:

Ось пояснення: колись в Мідленд-Сіті була лише одна негритоська середня школа, і вона досі суто негритоська. Її було названо іменем Кріспуса Еттакса, чорного, якого британські солдати пристрелили в Бостоні 1770 року. В головному холі цієї школи висіла картина, що зображала цю подію. Кілька білих людей також зупинили кулі. Сам Кріспус Еттакс отримав дірку в чолі, що виглядала як отвір у шпаківні.

Але чорні люди вже не називали середню школу іменем Кріспуса Еттакса. Вони називали її «середня школа невинного свідка».

І коли ще одну негритоську середню школу було збудовано після Другої світової війни, її назвали на честь Джорджа Вашинґтона-Карвера, чорного чоловіка, який народився в рабстві, але попри все став відомим хіміком. Він відкрив багато нових подиву гідних способів використання арахісу.

Але чорні люди далі не кликали цю школу її правильним іменем. У день її відкриття уже з’явилися чорні молоді хлопці в чорних куртках, які виглядали зі спини ось так:

Бачите, я також мушу пояснити, чому стільки чорних людей в Мідленд-Сіті вміло імітувати пташок з різних частин того, що колись було Британською імперією. Розумієте, річ у тому, що Фред Т. Баррі і його мати й батько були майже єдиними людьми в Мідленд-Сіті, хто в часи Великої депресії міг найняти негритосів виконувати негритоську роботу. Вони заволоділи старим маєтком Кідслерів, де народилася Беатріс Кідслер, романістка. Там працювало аж двадцять слуг, всі нараз.

Фредів батько заробив дуже багато грошей в часи процвітання у двадцяті роки, торгуючи контрабандним алкоголем і роблячи різні махінації з акціями та облігаціями. Він тримав усі свої гроші готівкою, що виявилось дуже мудрим рішенням, адже під час Великої депресії збанкрутувало дуже багато банків. А ще: Фредів батько був аґентом чиказьких ґанґстерів, які хотіли придбати законні бізнеси для своїх дітей і внуків. Через Фредового батька ті ґанґстери скупили майже всю бажану нерухомість у Мідленд-Сіті, заплативши від однієї десятої до однієї тисячної від реальної вартості.

І до того, як Фредові мати й батько приїхали до Сполучених Штатів Америки після Першої світової війни, вони працювали артистами мюзик-холу в Англії. Фредів батько грав на музичній пилі. Його мати імітувала спів пташок з різних частин того, що все ще було Британською імперією.

Коли почалася Велика депресія, вона й далі імітувала пташок для власної втіхи.

— Бульбуль з Малайзії, — казала вона, наприклад, і тоді імітувала спів тієї пташки.

— …Голконога сова з Нової Зеландії, — казала вона і тоді імітувала спів тієї пташки.

І всі чорні люди, які працювали на неї, вважали, що немає на світі нічого смішнішого за її спектакль, хоча вони ніколи не сміялися вголос, коли вона це робила. І щоб їхні друзі та родичі також хапалися за животи від сміху, вони навчилися імітувати спів пташок.

Ця мода поширилась. Чорні люди, які і близько не були біля маєтку Кідслерів, могли імітувати спів лірохвоста і чорно-білої віялохвостки з Австралії, вивільги з Індії, соловейка, і зяблика, і волового очка, і вівчарика-ковалика з самої Англії.

Вони навіть вміли імітувати щасливий вереск вимерлого товариша Кілґора Траута в його острівному дитинстві — бермудського орлана-білохвоста.

Коли Кілґор Траут потрапив до міста, чорні люди все ще вміли імітувати тих пташок і слово в слово говорили те саме, що Фредова мати перед кожним спектаклем. Якщо хтось із них імітував соловейка, наприклад, то він чи вона спочатку говорили ось це: «Особливої краси до поклику соловейка, улюбленця поетів, додає той факт, що співає він лише в місячному сяйві».

І таке інше.

Там, у коктейль-барі, шкідливі речовини у Двейні Гувері раптом вирішили, що настав час для Двейна випитати в Кілґора Траута про таємниці життя.

— Дайте мені ідею, — вигукнув Двейн. Він прошкандибав від своєї банкетки до Траута, звалився поруч з ним і пашів жаром, мов парова батарея. — Ідею, будь ласка.

І тут Двейн зробив щось надзвичайно неприродне. Він це зробив, бо я так захотів. Це було щось таке, чого я роками прагнув від котрогось зі своїх героїв. Двейн зробив з Траутом те, що Герцоґиня зробила з Алісою в «Пригодах Аліси в Країні Див» Льюїса Керролла. Він поклав своє підборіддя на Траутове плече, врізався в нього підборіддям.

— Ідея? — сказав він, врізаючись підборіддям.

Траут нічого не відповів. Він надіявся, що доживе, хоч скільки б там йому лишалося того життя, без потреби торкатися будь-якої