Сніданок чемпіонів, або Прощавай, чорний понеділку! - Курт Воннегут
— Ми так чекаємо нашого ренесансу, містере Траут! Ви будете нашим Леонардо!
— Але як ви про мене довідались? — спитав Траут здивовано.
— Готуючись до ренесансу в Мідленд-Сіті, — сказав Майло, — я взяв собі за обов’язок прочитати все можливе, написане про кожного митця, або те, що написав сам митець, який сюди їде.
— Ніде немає нічого написаного про мене або того, що написав я, — заперечив Траут.
Майло вийшов з-за стійки. Він тримав у руках щось, що виглядало мов кривобокий старий софтбол, обмотаний різними стрічками.
— Коли я не зміг нічого про вас знайти, — сказав він, — я написав до Еліота Роузвотера, чоловіка, який сказав, що ми мусимо вас запросити. Він має приватну колекцію з сорока одного вашого роману і тридцяти шести ваших оповідань, містере Траут. Він дозволив мені усіх їх перечитати. — Він простягнув той ніби м’ячик, що насправді виявився книжкою з колекції Роузвотера. Роузвотер активно користувався своєю бібліотекою наукової фантастики. — Це єдина книжка, яку я не дочитав, але я закінчу її завтра до сходу сонця, — сказав Майло.
До речі, роман, про який ішлося, називався «Розумне зайченя». Головний герой був кролем, який жив, як усі інші дикі кролі, але був такий самий розумний, як Альберт Айнштайн або Вільям Шекспір. Це була кролиця. Вона була єдиною головною героїнею в усіх романах чи оповіданнях Кілґора Траута.
Незважаючи на її роздутий інтелект, вона вела нормальне життя кролиці. Вона вирішила, що її мозок був непотрібним, що це якась пухлина, що з неї нема ніякої користі в кролячих обставинах.
Тож вона пішла — стриб, стриб — до міста, щоб їй вирізали пухлину. Але мисливець на ім’я Дудлі Ферроу застрелив її ще до того, як вона добралася до міста. Ферроу оббілував її і випотрошив, але потім вони з дружиною Ґрейс вирішили, що краще її не їсти через її незвичайно велику голову. Вони подумали те саме, що подумала вона, коли була живою, — що вона мусить бути хворою.
І таке інше.
Кілґор Траут мусив переодягнутися в єдиний одяг, який мав при собі, — його шкільний смокінґ і нову парадну сорочку і все решта, — негайно. Низ його підкочених штанин просочився пластиковою речовиною зі струмка, тож він не міг їх опустити. Вони зробились такі штивні, як каналізаційні труби.
Тож Майло Марітімо провів його до номера люкс, який складався з двох звичайних номерів «Голідей Інн» з прочиненими дверима між ними. Траут і кожен видатний відвідувач отримали номер люкс, з двома телевізорами, двома ваннами, викладеними плиткою, чотирма двоспальними ліжками, оснащеними «Чарівними пальцями». «Чарівні пальці» були електричними вібраторами, прикріпленими до матрацних пружин ліжка. Якщо гість вкладав четвертак у коробочку на своєму нічному столику, «Чарівні пальці» починали погойдувати його ліжко.
У Траутовому номері було досить квітів для похорону ґанґстера-католика. Квіти були від Фреда Т. Баррі, голови мистецького фестивалю, і від Міської асоціації жіночих клубів Мідленда, і від Торгової палати, і так далі, і таке інше.
Траут прочитав кілька карток на квітах і зауважив:
— Виглядає, що місто починає з розмахом підтримувати мистецтво.
Майло міцно заплющив свої оливкові очі, поморщившись від гострого болю.
— Давно пора. О Боже, містере Траут, ми так виголодніли, довший час навіть не розуміючи, чого нам бракує, — сказав він.
Цей молодий чоловік був не лише нащадком знаменитих злочинців, він був близьким родичем негідників, які тепер оперували в Мідленд-Сіті. Партнери будівельної компанії «Брати Марітімо», наприклад, були його дядьками. Джино Марітімо, троюрідний Майлів брат, був королем торговців наркотиками у місті.
— О, містере Траут, — продовжував милий Майло у Траутовому номері люкс, — навчіть нас співати і танцювати, сміятись і плакати. Ми так довго старалися вижити на грошах, і сексі, і заздрості, і нерухомості, і футболі, і баскетболі, і автомобілях, і телебаченні, і алкоголі — на тирсі і битому склі!
— Розплющте очі! — з гіркотою сказав Траут. — Чи я подібний на танцюриста, співака, веселуна?
Тепер він був у своєму смокінґу. Смокінґ був на розмір завеликий. З часів школи він дуже схуднув. Його кишені були напхані кульками від молі. Вони випирали, мов сідельні в’юки.
— Розплющте очі! — сказав Траут. — Хіба чоловік, живлений красою, отак виглядав би? Кажете, у вас тут нічого немає, крім безнадії та відчаю? Я приніс вам ще більше того самого!
— Мої очі розплющені, — м’яко сказав Майло, — і я бачу саме те, що сподіваюсь побачити. Я бачу чоловіка, який жахливо поранений, — бо він наважився пройти крізь вогнища істини на інший бік, якого ми ніколи не бачили. І тоді він знову повернувся — щоб розповісти нам про той інший бік.
І я сидів у цьому новому «Голідей Інн» і змусив його щезнути, тоді знову з’явитися, тоді щезнути, тоді знову з’явитися. Насправді там не було нічого, крім великого відкритого поля. Фермер висіяв на ньому жито.
Уже давно пора, подумав я, познайомитися Траутові з Двейном Гувером, аби Двейн збожеволів.
Я знав, як закінчиться ця книжка. Двейн поранить багатьох людей. Він відкусить фалангу вказівного пальця правої руки Кілґора Траута.
А тоді Траут, з замотаною раною, піде в незнайоме місто. Він зустріне свого Творця, який усе йому пояснить.
Розділ 21
Кілґор Траут зайшов у коктейль-бар. Його ступні горіли вогнем. Вони були в оболонці не лише черевиків і шкарпеток, але й прозорого пластику. Вони не потіли, не дихали.
Рабо Карабекіян і Беатріс Кідслер не помітили, як він зайшов. Їх оточували люблячі друзі за піаніно-баром. Карабекіянову промову прийняли чудово. Тепер усі погодилися, що Мідленд-Сіті має одну з найпрекрасніших картин у світі.
— А треба було всього-на-всього пояснити, — сказала Бонні Макмагон. — Тепер я розумію.
— Я думав, та що там пояснювати, — сказав Карло Марітімо, будівельник, дивуючись. — Але з’ясувалося, є що, їй-богу.
Абе Коен, ювелір, сказав Карабекіянові:
— Якби художники більше пояснювали, люди більше полюбили б мистецтво. Це ви розумієте?
І таке інше.
Траут сполошився. Він подумав, що, мабуть, багато людей вітатиме його так нестримно, як Майло Марітімо, а в нього не
