Гра в паралельне читання - Людмила Петрівна Іванцова
Звісно, жінкам приємна чоловіча увага, але ж не хочеться вірити, що все аж настільки спрощено. Він старший на тринадцять років. Має певний життєвий досвід та власні висновки з нього. Але інколи просто дивує її своїми визначеннями, які шкрябонуть, бува, щось там у душі… Проте вони вже майже два роки разом. Чому? Навіщо? Чи надовго? І чи таки разом?
Може, відчуваючи цю дивну різницю у їхньому світосприйнятті, прагнучи кращого взаєморозуміння, Жанна і причепилася до Віталія з цією грою в паралельне читання. Чомусь із перших абзаців оповідання (найвірогідніше, то писала жінка, яка прагнула зрозуміти чоловіків!) Жанна уявила, що читає цей текст уголос Віталію і зараз він кивне чи заперечить, щось пояснить, погодиться чи опротестує… Оповідання, яке вона проковтнула за кілька хвилин, видалося схожим на короткометражний фільм, на історію, яка запускає певну реакцію в голові, і ти живеш далі, час від часу згадуючи героїв та події.
Жанна знов усміхнулася. Певне, тепер щоразу, катаючи візок між стелажами супермаркету, вона буде згадувати прочитану історію про похибку в теорії пана Скарабеєва. І зазиратиме нишком у чужі візки…
Перед виходом із контори заводу вона похапцем прочитала відповідь Віталія, його враження від оповідання. Щось він там наплів геть дивне, важко навіть точно пригадати. Та й час уже пізній. Голова мов не своя. Ніч у потязі. Довгий день. Ресторан. Непогане вино… Пора спати. А зранку – перечитати лист і пояснити, що він ні чорта не розуміє… Хоч і дожився до сивого волосся. Ні чорта…
Машина директора давно розчинилася в нічному туманному мареві. Місто пахло вологим прілим листям і димом осінніх багать. Доживав своє жовтень. Кілька ліхтарів лили молочне світло біля готелю, далі вулицею світили через один, потому ще рідше, і, зрештою, місто перетворювалося на ілюзію, ніби у фотошопі[1] задній план картинки було розмито, розтерто, затемнено. І це мало символічно означати, що життя не десь там. Воно ось тут. Тут і зараз. І важливе тобі лише те, що до тебе найближче…
Жанна повільно простягла руку до вхідних дверей готелю. Раптом вони відчинилися самі, явивши їй знайому фігуру Андрія. Саме з ним уранці попрощалася на вокзалі, зійшовши з потяга Київ – Край Світу і лишень трохи не доїхавши до кінцевої станції.
– Бачу, вечерею вас уже хтось нагодував, мій план накрився, – всміхнувся він.
– Невже так помітно? – ще не обравши потрібного тону для розмови, спитала Жанна.
– Трошки є. Не напружуйтесь. Клеїтись не буду. Покурю та піду спати.
– От біда! А я вже розмріялася, – втомлено хмикнула Жанна.
Андрій теж хмикнув, підпалив цигарку, затягнувся і сказав:
– А от на ранкову каву запрошую. Готель простецький, але я розвідав: сніданок доволі прийнятний, а ще… – він загадково усміхнувся.
– Що? – зосереджено втупилася в нього Жанна.
– А ще їм учора встановили нову німецьку машину, що варить каву! То маємо шанс пити не розчинну.
– Аааа… – дещо розчаровано проспівала Жанна. – Якби їм до машини ще й кави пристойної привезли…
– Ну, то вже перевіримо на практиці. О дев’ятій вас влаштує?
– О дев’ятій уже маю бути на заводі, – зітхнула жінка.
– Окей! Чекаю о восьмій у вестибюлі, – погодився Андрій і прочинив перед нею двері.
Жанна сфотографувала його поглядом, вдихнула запах цигарок та залишковий аромат чоловічого парфуму.
«До сорока років. Одружений. Двоє дітей. У відрядженні», – пронеслося в її голові припущення.
«Хоче сексу з будь-ким», – прошурхотіло голосом Віталія. Жанна хмикнула. Двері за її спиною зачинилися.
Вівторок
1
Ранку доброго!
У тому, що готель без Інету, є навіть плюс. Учора, повернувшись із вечері, впала і заснула. А був би – то писала б розгромного листа з приводу твого сприйняття того оповідання та дурних ревнощів до всіх чоловіків на моєму шляху. Але, бачиш, виспалася, випила зранку непоганої кави, вчорашні емоції вляглися, то пишу лише «взагалі», і сьогодні твоє дивне світосприйняття вже не видається мені антагоністичним. Хоча мій ранковий плюралізм не означає, що я пристала на твій бік чи погодилася! Щоправда, завдяки тобі трохи «розвинулася» в царині чоловічої психології.
«Чоловік, плануючи новий роман, не стане згадувати колишню. Проїхали. Нецікаво і ліньки». Тепер я знаю, що ти мене не згадуватимеш. А може, це й на краще.
«От коли він сидить у непрестижній машині – то йому не байдуже, як побачать. А візок у маркеті – ні. То як білизна, скинута в купу перед машинним пранням, – чоловікові до лампочки». Але ж він вбачав у тому спосіб віднайти подібне собі, шукав. Чи ти вважаєш, що чоловік до такого не міг докотитися за визначенням? А непрестижна машина – ооо, так-так! Десь я читала, що чоловіки ідентифікують своє авто зі своїм… (ги-ги-ги). Звісно, чим крутіше, тим… крутіше!!!:)
«Навряд чи можна познайомитися з жінкою, котра робить закупи. Вона в іншому вимірі». Як романтично! Але відкрию секрет: МОЖНА! Жінка (самотня чи невдоволена своїм супутником) підсвідомо готова до дива завжди! Хто знає, а раптом той самий принц послизнеться на мандаринці в овочевих рядах буквально перед її ногами?! Чи, навпаки, врятує її від коробки з каструлями, що фатально летить дамі на голову зі стелажів… А? О! Отож! І білий кінь його там десь ірже на парковці біля супермаркету, й амури вже нагострили стріли… Ех… :)
«Як на мене – помилка Скарабеєва в тому, що не там шукав. Краще б він до касирок придивився, там би мав більше шансів». Та на біса молоденьким касиркам той підтоптаний зануда з «Геркулесом», мінералкою та туалетним папером у візку?! Ха! Оце вже логічно!!! І якщо ти не помітив, то білого коня у нього теж не було, чалапав він додому пішки! :)
«Виходячи з усього сказаного вище, думаю, що автор – жінка, тому що мислить вона псевдо-логічно, не по-чоловічому. Тобто наче й логічно, але на чоловіче око неправдоподібно». Ага! Таки згоден зі мною! Ну і хай «псевдо-логічно»! А як на моє око – дуже навіть органічно і зрозуміло. Я й сама багато з чим по ходу читання погоджувалася чи дивувалася, як то мені раніше таке на думку не спало! Ех… Ми таки з різних планет… :(
«Проте і чоловіки бувають різні,
