Тато в декреті, Артем Чапаєв

Секунд тридцять глибоко дихаєш, повертаєшся й береш на ручки:

— Мій малесенький! Зубки? Ох ті нечемні зубки!

І хочеться розчинити його біль у собі, щоб тільки синові стало легше. Думаєш: ну чому в старшого всі зуби вилазили так, що ми тільки: «О, ще один, і вже давно», — а молодшому доводиться мастити ясна спеціальним кремом?

Одного разу, саме в момент, коли мені було особливо важко з двома, зателефонував друг:

— Слухай, тут незабаром два класних кінофестивалі. Я тобі на facebook скинув програми, приходь.

Я на нього визвірився:

— Слухай, туди-розперетуди, поки дехто шукає, чим би себе зайняти, — хтось третю добу не має часу в душ сходити!

Друг образився та пробурмотів:

— Стільки агресії... От і думай після цього, чи заводити дітей...

Я потім перепрошував.

З людьми, які не розуміють, що таке декрет, часом важко спілкуватися через надто різні реальності. І це при тому, що моя ситуація — лайт-варіант. Он біолог Руслана Радчук досі згадує, як у дев’яностих народила першу дитину й чотири місяці сиділа вдома безвилазно:

— По-перше, ми жили на столичних висілках і, щоб дістатися до цивілізації, потрібен був громадський транспорт, причому не один. А він був геть непристосований. По-друге, свіжа мама — це не що інше, як велика пляшка з молоком, яка має годувати щокілька годин, а в паузах прати пелюшки. Тоді підгузків іще не існувало.

Відтак, «пробувши чотири місяці пляшкою» (її слова), Руслана геть здичавіла. Але змінилась пора року, їй треба було купити одяг, і родина вперше на годину відпустила її на базар саму.

— Їду в автобусі, і мені здається, що всі на мене витріщаються. Приїхала на базар, вирішила спершу шукати ліфчика. Бачу — висять на мотузку. О! Набираюся сміливості поспілкуватись із людьми, підходжу й питаю: «Жіночко, а скільки коштує у вас отой ліфчик?» Показую пальцем. І тут жіночка подивилась на мене уважно. Мовчки зібрала весь товар у сумку і втекла від мене. Мабуть, інтонація вийшла чи то нахабна, чи то підступна — словом, підозріла. До людей довелося знову звикати.

Дивлячись на деяких знайомих у декретах, я розмірковую, що непогано б, якби існували бодай групи взаємної психологічної допомоги. Ну, знаєте, «Анонімні декретники». Збираються люди в коло:

— Привіт! Я мама, і я в декреті три роки й сім місяців.

І всі плескають.

Звісно, є проблемка: імовірно, саме тим, кому психологічна підтримка найбільше потрібна, не буде з ким лишити дітей, аби приходити на збори. А може, насправді засідання «Анонімних декретників» уже відбуваються? Спонтанно, у присутності дітей, на дитячих майданчиках? Не дарма ж мами сідають тісними групками, про щось перемовляються й хихотять.

З мого досвіду, найкраща психотерапія в декреті — це гумор і особливо самоіронія. Але й тут проблема: значно простіше жартувати, коли в тебе є співбесідник, і то не такий, для якого Вершиною Гумору є занесене з дитсадка слово «слюняка». Правда, один із моїх дорослих братів, почувши це слово, не може втриматися від сміху, чим провокує трилітнього гумориста й надалі його вживати. Але якщо ти хочеш жартувати не про слюняку, доводиться розмовляти самому із собою — і від цього почуття гумору часом зраджує.

Вочевидь, у різних людей описана в цьому розділі двоїстість почуттів під час декрету виявляється різною мірою, доходить до різних екстремумів. От тільки бити дітей через власні нервові зриви не треба, добре?

Хай би як тобі зносило дах від браку спілкування з дорослими, від почуття втрачених можливостей чи просто від утоми й недосипання — ти не припиняєш любити своїх дітей. Хай би як ти любив дітей — часом хочеш відпочити від них, мати час на щось іще в житті.

Це нормально. Навіть у самого князя Мишкіна траплялося, тільки в інших контекстах. Він це називав «двойные мысли».

Словом, якщо в якомусь місці тексту здається, що я скаржусь, а в іншому — що ідеалізую декрет і дітей, — слід завжди пам’ятати про (не побоюся цієї фрази) єдність і боротьбу протилежностей.

Iронія в тому, що, навіть пішовши в декрет, чоловік усе одно опиняється в кращому становищі, ніж жінка.

Узяти за приклад хоча б цю книжку. По суті, мільйони жінок в Україні та мільярди у світі можуть розповісти приблизно те саме. Але чи хто надрукує? Зате коли описати свій досвід пропонує чоловік — це інтригує за замовчанням: екзотика!

У мене брали інтерв’ю аж для «Української правди», ха! Хоч у повноцінному декреті я лише рік із хвостиком. У моєї матері, яка виростила чотирьох синів, паралельно працюючи інженером, інтерв’ю з цього приводу не брала навіть районна газета. Чи хто дзвонив, домовлявся про зустріч, приїжджав додому розпитати кожну із сотень тисяч жінок, які перебувають у декретах по кілька років поспіль?

А ще, завважте, чоловіка постійно хвалять:

— Ой, ви взірцевий батько! Ой, ви такий чудовий чоловік!

Ану? Яку жінку хвалять на дитячому майданчику просто за те, що вона на дитячому майданчику? Кого називають «взірцевою матір’ю» просто за те, що вона щодня гуляє з візочком? Та й, зрештою, хто похвалить? Інші жінки? Чоловіки? Ще добре, як жодного разу