Тато в декреті, Артем Чапаєв

— Мамо, а де тато?

Хто розпитує жінок у декреті? Це ж банально.

Але варто було нам з Оксаною помінятись:

— Алло, чи не могли б ви прийти на ефір? Усе-таки батько з двома в декреті — у наших краях екзотика.

Я вже навіть придумав стандартну відповідь:

— Це більше характеризує наші краї, ніж мене.

— То як вам, важко самому з двома?

Чесно: якби довелося годувати груддю — я б не впорався. Зламався б.

Саме тому ми з Оксаною помінялись аж через дев’ять місяців після народження молодшого. Він тоді їв молоко лише на ніч. А відколи перевели на каші та пюре — яка дитині різниця: мама чи тато?

Різницю відчувають самі тато й мама. Коли в декрет пішов я, чоловік, — ми втратили фінансово. Збіг? Не думаю.

Так, чоловікові з двома буває важко. Наприклад: ліфт знову застряг і треба йти на дев’ятий поверх пішки. Молодший на руці. Старший за руку:

— Тату, я втомився! Хочу теж на ручки!

Або з нашим чудовим громадським транспортом. У суботу чи в неділю, якщо в Оксани термінова робота, їдеш в ігрову «кімнатку з поїздами». Туди можна здати на дві години старшого, щоб залишитися з однією дитиною. Але наш великий дитячий візок у маршрутку типу «Богдан» не влазить. Автобуси в неділю — раз на сорок хвилин. І після кількох експериментів їздиш без візка. Молодший на руці, старший за руку. Щоправда, є плюс, незвичний для чоловіка: тобі поступаються місцем!

Або з нашим хамством. Кума в обласному центрі не змогла записати старшу доньку в дитсадок у своєму районі, тож їй доводиться возити дитину через півміста. Їде з маленьким візочком у годину пік автобусом, а півторамісячний молодший син — у переносці. Просить на зупинці дати їй вийти, а якась тітка:

— Ото лізе в автобус із дітьми!

Або з нашою тонко продуманою інфраструктурою. Зазираєш у жерло підземного переходу: ура, є рампа! Спускаєшся: упс! За поворотом — іще одні сходи й пандуса нема. Це була пастка! Рипиш зубами, напружуєшся й зносиш візок із дитиною.

Цікаво, в якій з описаних ситуацій жінці легше?

Просто хто ж її питає.

Жінка, мабуть, десь обере іншу стратегію. Замість пітніти й матюкатися під носа, несучи візок сходами, вона зачекає на перехожих і звернеться по допомогу. Замість їхати в «кімнатку з поїздами» залишиться біля будинку.

Та Україна просто-таки створена для тат у декреті! Хто не пересувався з дитячим візком у наших умовах, навряд чи уявляє, скільки доводиться його перетягувати й перенóсити. Найбільші міста ще сяк-так пристосовані — а от у райцентрах… Друзі розповідають, як, аби не скрутити колесо вісімкою, маневрують візочками з дітьми поміж машин по проїжджій частині, бо тротуар присутній хіба пунктирно, а на узбіччях, поміж ям, запарковано автомобілі. Реклама: декрет для чоловіка в Україні — чудова нагода підкачатися!

Крім того, з чоловіком малоймовірні пригоди, подібні до описаної моїми друзями: одного разу людина на останньому місяці вагітності гуляла зі старшим, півторалітнім сином. А у півторалітніх хлопчиків фізичний розвиток дуже випереджає розумовий. І от син вирвався з майданчика й весело побіг від мами в бік дороги. На крики «Стій!» не реагував, а вагітна жінка не могла наздогнати дитину. На щастя, в останній момент хлопчика впіймав чоловік-перехожий.

Досі ми говорили тільки про фізичні труднощі. Вони найлегші. Є психологічні.

Кілька разів я лишався сам на кілька діб, поки дружина їздила в закордонні відрядження.

— Тату, а де мама?

— Полетіла на роботу на літачку!

Старший син витріщив очі.

Він довго ще, коли приходив із садочка, а мами не було, припускав:

— Мама вже летить із роботи до нас... на вертольотику!

А я починав насвистувати музичну тему з Mission Impossible.

Так от, першого разу, лишившись сам із двома на кілька діб, я зрозумів, як людина може здуріти в декреті. Як то кажуть, діти — квіти життя. Проте якщо займатися виключно «квітникарством» — із квітникарем може зчинитись і депресія, і психоз, і навіть кондрашка.

Діти — радість, однак для самоздійснення, для відчуття повноцінності життя дорослому потрібно й інше. Дорослій — так само.

Ось, наприклад, наша подруга. Свого часу вона була, можна сказати, знаменитістю. Працювала в провідній компанії певної галузі. Народила старшу дитину. Не виходячи з декрету, народила молодшу. Загалом удома вже років п’ять. Чи більше. Аж ось позначила у facebook свою престижну роботу як «колишня». Психологічно важке рішення.

Але ж вона жінка, берегиня сім’ї і таке інше! Натомість «настоящий мужчина должен».

І діти — лише частина прописаного, хто що «должен». Якось підслухав одну маму. Скаржилась іншим, що години по дві-три на добу проводить біля плити, бо чоловік щодня вимагає нову м’ясну страву, аргументуючи:

— Я ж заробляю гроші!

Мені легше. Відкрию страшенну таємницю: я досі варю тільки щось простеньке, типу сосисок із макаронами. Складні речі, на кшталт супу чи плову, досі готує Оксана. І не вимагає від