Відлуння: від загиблого діда до померлого - Лариса Володимирівна Денисенко
«Я не думаю, що…» – «І ніяких газет, Марто. Це – закритий заклад. Я перепрошую, але в ньому не тримають нормальних людей з простими історіями, розумієш? Ти все правильно сказала, твій дід загинув ще в сорок третьому, хай він там і залишається. Розголос та публічність цій смерті ні до чого. Та й вашим життям також. Дитино, тут вже нічого не вдієш. Приїде Йохан, думаю, що він усе тобі пояснить. Я не знав, обізнана ти чи ні щодо цієї справи, Йохан ніколи не говорив зі мною про це. Ніхто не міг подумати, що все це станеться саме тоді, коли його не буде в місті і нікого не буде, крім тебе.» Я невпевнено кивнула. Я нічого не розуміла.
«Марто, ти збираєшся піти туди завтра?» – «Я…» – «Я питаю, бо мені треба замовити перепустку. То підеш? Ну, добре. Обов’язково прихопи з собою який-небудь документ, гаразд?» – «Візьму права». – «Чудово! Права – це чудово. Тоді розпишись на підтвердження того, що я залишив тобі речі. Тут – опис. Будь-ласка, на кожній сторінці. І я пішов». Я відчувала, що йому легшає від того, що він з цим закінчив. «Марто, тобі зараз краще побути з кимсь. На жаль, не можу скласти тобі компанію, треба завершити цю справу. Смерть – дуже забюрократизована подія. Особливо у порівнянні з народженням. Дивно, адже закінчувати справу має бути легше, ніж її розпочинати». – «Не завжди. Мені легше розпочинати. А от закінчувати не дуже хочеться».
«Тут не той випадок. Хочеться чи ні – все одно… Хочеш я зателефоную Брігіті?» – «Вона на весіллі». – «О. Можливо, тоді Ханне?» – «Я попрошу Дерека». Олаф підняв ліву брову. Ніхто в нашому оточенні не любить Дерека. Крім мене. «Дерека. Попросиш Дерека… Що ж. Отже, Дерека. Ну, зрештою, як хочеш. Агата переказувала тобі вітання, якщо Дерек… буде зайнятий, ти можеш під’їхати до неї у клуб. Вони сьогодні святкують один з днів народження Карлсона. Не сумують. Крім того, ти знаєш, вона завжди тобі рада».
Глава друга
Більше за все мені зараз хотілося зателефонувати навіть не Дереку. А тітці Ельзе. Хоча я знала, що її не можна засмучувати. Це був родинний постулат: за жодних умов не турбувати тітку Ельзе, їй дісталося і без нас, бідолашці. Але все одно кортіло зателефонувати, змінити голос і сказати: «Все, крихітко, твій татко помер і незабаром прийде за тобою». Але я не могла вчинити настільки підступно. Тітці Ельзе цілком вистачало Боно. Бонапарта, мого кузена. Коли моя мати були невдоволена якимсь з наших із Манфредом учинків, ми завжди їй нагадували про Боно. Добре мати кузена, з якого «ку-ку» вистрибує та лунає частіше, ніж зі шварцвальдських старовинних годинників з зозулею. Встановлено, що цю годинникову пташку вигадав майстер Кеттерер, що з Шенвальду. Дивно, що прізвище Боно було не Кеттерер, тому що здавалося, наче його також міг вигадати або змайструвати цей пан. Тобто я хочу сказати, що Боно виглядав цілком респектабельно, його можна було назвати гарним, але все одно наставала година і з нього перло традиційне «ку-ку». Поки цей механізм не ламався.
Боно був єдиним з моїх родичів, хто мав канонічну арійську зовнішність – блондин з сіро-блакитними очима. Це взагалі-то було дивно, бо батьком Боно був турок на ім’я Хакан Ісмаїл Демірель. Хоча серед турків блондини зустрічаються не так уже й рідко. Бонапартом сина назвав він, і саме на честь того, про кого ви подумали. Коли Боно виріс, він став Боно Демірелем, зараз він жив у Франції, приховував своє німецько-тюркське походження, писав психоделічну музику та працював діджеєм у закритому клубі шанувальників мерло. Він фарбував волосся, вії та брови у брунатно-чорний колір. І ніколи не траплялося такого, щоб волосся його виказало. Він за цим пильнував. Зазвичай Боно носив високі чорні чоботи поверх джинсів, чорне коротесеньке вузеньке пальто та чорну беретку і поводився як фам фаталь та Че Гевара одночасно, якщо взагалі можна таке уявити.
Я не можу назвати власного кузена збоченцем у класичному розумінні цього слова (а певне, що є і класичне розуміння!), але щоб було зрозуміло, на мій день народження цього року я отримала від нього листівку такого змісту: «Ква-ква-ква-ква!» На мій погляд, трохи дивно таке отримати від кузена, а не від жаби. Але з огляду на те, що діда утримували в закритому закладі і він був несповна розуму, тепер я переглянула своє ставлення до Бонапарта Деміреля й усвідомила, що, можливо, на деякі речі в своїй поведінці він просто не міг вплинути. Ще невідомо, які пертурбації через цю обставину чекають на мене та Манфреда. Можливо, колись ми залазитимемо від Троля на шафу, час від часу будемо мружитися (зі мною це вже зараз почалося) та точити кігтики об меблі.
Боно був талановитим, у мене є кілька дисків з його записами. Цікава музика і жодного натяку на «ква-ква» або «ку-ку». У Францію він подався тому, що його не розуміла власна матір, та й усі ми, його родичі, не дуже прихильно до нього ставилися. Всі звикли вважати його недотикомкою, бо можна скільки завгодно бути талановитим музикантом-діджеєм, все одно твої родичі поважніше будуть ставитися до не дуже талановитих, зате правників.
Я подивилася на горнятко в своїх руках і збагнула, що весь цей час допивала каву Олафа Коха. Сподіваюся, повірені ведуть поміркований спосіб життя і мене не буде ощасливлено, наприклад, побутовим сифілісом. Заграла «Ода до радості», це була моя мати. Здивовано я усвідомила, що зовсім не рада з того, що вона з’явилася, крім того, я не знаю, що повинна їй говорити. Добре, що моя мати ніколи не відчуває складнощів у спілкуванні. «Ну, і як там квіти?» – почула я її впевнений, радісний голос. «Квіти – добре» – відповіла я. І подумала, як би вона відреагувала, якби я сказала: «Квіти – добре. Принаймні вони живі. А от наш дідусь – ні».
«Манфред завтра буде вдома. Ближче до п’ятої.
