Відлуння: від загиблого діда до померлого - Лариса Володимирівна Денисенко

«Це що?» – «Речі твого діда». – «Діда?» – «Так». – «Мого діда?» – «Саме так». – «Діда по якій лінії?» – «Йохана та Елзе». – «І де вони були весь цей час, ці речі? З сорок третього? Більше шістдесяти років». – «У твого діда». – «Що?»

«Марто. Ти можеш сісти? Дякую. Річ у тім, що сьогодні о 4:45 ранку помер твій дідусь. Ось, ти знову підвелася… Сідай, дуже тебе прошу, мені незручно з тобою розмовляти, коли я перебуваю у фотелі. Це тільки шпаки весело співають, сидячи в шпаківні. Можливо, тому що її кріплять до дерева. Кроти не співають, еге ж? Сідай. Окрім того, що це весела звістка, ти ще й вимахала на метр сімдесят вісім, трохи зависока. Помер твій дід – Отто фон Вайхен, єдиний син барона фон Вайхена. У віці дев’яносто чотирьох років. Від раку хребта». – «Олафе, в 1989 році, навесні, ми їздили в СРСР і я молилася на могилі діда. Думаєте, мені це наснилося? Того самого діда, який, як ви кажете, помер сьогодні о 4:45». Мій дід не загинув під час Другої світової війни. Мій дід помер сьогодні. А ще він був євреєм-хасидом. Нісенітниця!

Пан Кох програв пальцями на спинці фотеля кілька тактів маршу. Я намагалася зрозуміти, якого саме і чому я вирішила, що це марш, але збилася з ритму. Бо зненацька помітила, що в Коха довгі та сильні пальці. Він був маленьким на зріст, і рукави сорочок, піджаків та джемперів майже поглинали його руки. Він не мав особистого кравця і, на відміну від мого батька, що мав гарну статуру, не шив костюми та сорочки на замовлення, тому речі фабричних розмірів були хоч трохи, але завеликі для нього. Зараз було майже літо, тож він був у сорочці з короткими рукавами. Я ніколи не бачила Олафа Коха влітку.

«Марто, таке буває. Ти тоді могла подумати, що СРСР не буде? А буде, наприклад, така держава, як Казахстан? Хоча… ти була дитиною, і, мабуть, це тебе не цікавило. Ти була в країні, якої вже не існує. І молилася на могилі діда, який помер тільки зараз. Іноді про важливі речі дізнаєшся трохи згодом. А часто й взагалі не дізнаєшся. І ще невідомо, що краще».

«Олафе, це був марш? Ви зараз відстукали пальцями». – «В певному розумінні. Це – “Хорст Весель”». – «Народництво. Цікаво, дід любив цей марш? Той дід, що помер тоді, мабуть, любив. А цей, що помер сьогодні?» – «Не знаю. З ним неможливо було спілкуватися. Саме неможливо, а не важко». – «Він був агресивним?» – «Марто, поговори з Йоханом. Насправді, я навідував твого діда, відповідно до контракту, раз на півроку. І спогади про ці відвідини не є приємними. Йохана я інформував про кожний мій візит. Не можу сказати, що мене це обтяжувало, зрештою, така вже моя робота, але я підступно радів, що не маю з цим чоловіком жодного родинного зв’язку. Твій дідусь був хворим. Зараз я не маю на увазі рак, який його здолав. Він хворів на нього менш ніж рік. А іншу недугу. Можливо, це був рак душі. З його рота постійно звисала тонка та довга нитка слини, наче невідомий павук сплітав в його пащі мереживну пастку та полював за його язиком або за гландами. Чекав, поки вони відпадуть. Твій дід любив розмовляти. Але він говорив такою мовою, що зрозуміти його було неможливо. Так само він і писав. Поглянь на його записи, вони в теці».

Я подумала, що не здогадувалась про поетичність Олафа Коха так само, як і про довжину та силу його пальців. Чи поетичність Олафа Коха пов’язана безпосередньо з літом? Моє надмірне концентрування на Олафі свідчило про те, що звістка про діда була для мене фактично вбивчою, я просто не могла в це повірити.

Кілька папірців впало мені на коліна. Зошит середнього обсягу сповз на підлогу, Троль миттєво припав до нього носом. Я легенько тупнула ногою, пес подивився на мене ображено. Але відійшов. Ще б пак. Тридцять дев’ятий розмір ноги виглядає, як невеличкий, але міцний собака! «Це… іврит?» – «Ні. Якби ж то. Це – невідомо що. Існує збіг щодо кількох знаків, от і все. Але твій дід був переконаний у тому, що пише та спілкується на івриті». – «Отже, мій дід був євреєм». – «Марто, твій дід був німецьким бароном. І ти про це чудово знаєш». – «Ви хочете сказати, Олафе, що мій дід був німецьким бароном, який іноді ходить у хасидському капелюсі з кудельками і переконаний у тому, що спілкується на івриті? Не думаю, що це вважалося кумедним дивацтвом навіть тоді, коли він народився. Я вже не кажу про тридцяті та сорокові роки двадцятого сторіччя. Чи ви хочете сказати, що аристократичних німців заохочували так вдягатися і поводитися?»

«Марто – Йохан! Я думаю, що вам з батьком буде про що поговорити». – «Тільки з батьком? А як щодо Ельзе?» Відповіді не було. Молодша сестричка нічого не знає. «А це що?» Поряд із записками вигаданою мовою я побачила глянцеву картку-прямокутник із зображеними на ній двома персиками. Вона була схожа на ті, що продаються з наборами «Вчимо дитину рахувати» або на картку дитячого лото. Один плюс один дорівнює два. Персики були підписані. Звісно, тією ж мовою, яку мій дід (я вже призвичаїлася звати його дідом) вважав івритом. Взагалі, вся картинка була щільно змережана чорним чорнилом, закатовані плоди, огидно. Я сховала її до теки. Долоні спітніли. Не можна так лякатися персиків. «Дідові персики, – сказав Олаф. – Він любив мені це показувати і примушував читати. Якби я щось розумів. Марто, тобі зле?»

Я дійсно почувалася недобре. Вуха палали, у роті пересохло, долоні спітніли. Олаф підвівся і незабаром приніс дві склянки води. Перелив з двох маленьких пляшечок.

Олаф ніколи нічого не пив з пляшок або бляшанок – тільки кухлі або склянки; завжди тихо, але вперто робив зауваження Манфреду, який часто зустрічав повіреного з бляшанкою пива в руці. Троль супроводжував Коха на відстані свого стрибка. «Ти б прибрала з шиї шалик, він… еее… перетискає», – сказав пан Кох. Я забула, що на моїй шиї вже був готовий шовковий зашморг. Подарунок Дерека. Пунктирні брунатні лінії на неяскравому білому тлі.

«Олафе, і що зараз? Треба організовувати похорон, треба повідомити батькам, напевно, потрібні повідомлення до газет? Скласти некролог? У мене плутаються думки, вибачте. Не можу опанувати себе. Ніяк». – «Марто, обережніше. Ти облилася