Ґлорія Cкотт, Артур Конан Дойль

— Ось цей зубець тотожний відламаному, — зауважив Голмс. — Будьте ласкаві, містере Голдер, спробуйте його відламати.

— Боже мене борони! — вигукнув банкір, перелякано відсахнувшись від Голмса.

— Ну, тоді я спробую. — Голмс напружив усі сили, але спроба виявилася безуспішною. — Трохи піддається, але мені, мабуть, довелося б довго попітніти, щоб відламати зубець, хоча руки в мене дуже сильні. Людині з пересічним фізичним розвитком це взагалі не до снаги. Але припустімо, що я все ж зламав діадему. Пролунав би тріск, як постріл із револьвера. Невже ви вважаєте, містере Голдер, що це сталося мало не біля вашого вуха, а ви нічого не почули?

— Вже й не знаю, що думати. Зовсім нічого не розумію.

— Хтозна, може, все й з’ясується. А що ви думаєте, міс Голдер?

— Зізнаюся, я поділяю здивування мого дядька.

— Скажіть, містере Голдер, чи були в ту мить на ногах вашого сина черевики або капці?

— Ні, він був босий, на ньому були лише штани та сорочка.

— Дякую. Ну що ж, нам просто щастить, і якщо ми не розкриємо таємницю, то тільки з власної провини. З вашого дозволу, містере Голдер, я ще раз обійду навколо будинку.

Голмс вийшов сам: зайві сліди, за його словами, лише ускладнюють роботу.

Він був відсутній близько години, а коли повернувся, ноги мав запорошені снігом, а обличчя непроникне, як і зазвичай.

— Мені здається, я оглянув усе, що потрібно, — заявив він, — і можу вирушати додому.

— Ну, а як же камінці, містере Голмс, де вони? — вигукнув банкір.

— Цього я ще не можу сказати.

Банкір у розпачі заламав руки.

— Невже вони безнадійно зникли? — застогнав він. — А як же Артур? Дайте мені хоч найменшу надію!

— Моя думка про вашого сина не змінилася.

— Заради всього святого, що ж тут сталося?

— Якщо прибудете до мене завтра вранці між дев’ятою та десятою на Бейкер-стрит, то гадаю, я зможу дати докладніші пояснення. Сподіваюся, ви не обмежуватимете мене за умови, звісно, що камінці повернуть, і не будете скупими?

— Я віддав би все своє майно!

— Чудово. Я поміркую над цією історією. До побачення. Можливо, ще зазирну сьогодні сюди.

Не залишилося сумнівів, що Голмс уже щось надумав, але я навіть приблизно не міг уявити собі, які висновки він зробив. Дорогою до Лондона я кілька разів намагався поговорити на цю тему, але Голмс щоразу уникав відповіді. Нарешті, зневірившись, я припинив свої спроби. Не було ще й третьої, коли ми повернулися додому. Голмс поспішно пішов до своєї кімнати й з’явився знову за кілька хвилин. Він уже встиг переодягнутися. Пошарпаний плащ із піднятим коміром, недбало зав’язаний червоний шалик і стоптані черевики надавали йому вигляду типового волоцюги.

— Ну, що ж, гадаю, згодиться, — сказав він, поглянувши в дзеркало над каміном. — Хотілося б узяти з собою й вас, Ватсоне, але це неможливо. На правильній я стежці, чи ні, незабаром дізнаємося. Сподіваюся повернутися за кілька годин.

Він відчинив буфет, відрізав шматок яловичини, поклав його між двома куснями хлібу і, засунувши згорток у кишеню, зник.

Я тільки-но допив чай, як Голмс повернувся в чудовому гуморі, розмахуючи якимось старим черевиком. Він жбурнув його в куток і налив собі чаю.

— Я зайшов на хвильку, зараз піду далі.

— І куди?

— На інший кінець Вест-Енда. Повернуся, можливо, не скоро. Не чекайте мене, якщо спізнюся.

— Як успіхи?

— Нічогенько, поскаржитися не можу. Я був у Стритемі, але в будинок не заходив. Цікава справа, не хотілося б втратити її. Однак годі базікати, треба скинути це лахміття й знову стати пристойним чоловіком.

За поведінкою мого приятеля я визначив, що він задоволений результатами. Очі в нього виблискували, на блідих щоках навіть з’явився слабенький рум’янець. Детектив піднявся до себе в кімнату й за кілька хвилин я почув, як хряснули вхідні двері. Голмс знову подався на «лови».

Я чекав до опівночі, але він усе не повертався, тож я подався спати. Шерлок мав звичай зникати на довгий час, коли натрапляв на слід, тому мене нітрохи не здивувало його запізнення. Не знаю, о котрій годині він повернувся, однак коли наступного ранку я вийшов до сніданку, Голмс сидів за столом із горнятком кави в одній руці та газетою у другій. Як завжди, він був бадьорий і підтягнутий.

— Даруйте, Ватсоне, що почав снідати без вас, — сказав він. — Ось-ось має з’явитися наш клієнт.

— Авжеж, уже десята година, — підтвердив я. — Здається, дзвонять? Мабуть, це він.

Це справді був містер Голдер. Мене вразила зміна, що в ньому сталася. Його раніше масивне й енергійне обличчя змарніло та якось зморщилося, волосся, здавалося, побіліло ще більше. Гість увійшов втомленою ходою, млявий, змучений, що становило ще гірше видовище, ніж його бурхливий відчай учорашнього ранку. Важко опустившись у присунуте мною крісло, він промовив:

— Не знаю, за що мені така кара! Два дні тому я був щасливим, успішним чоловіком, а тепер зганьблений і приречений на самотню старість. Біда не приходить сама. Зникла Мері.

— Зникла?

— Ага. Постіль її не рухали, кімната порожня, а на столі лежала ось ця записка. Вчора я сказав їй, що, якби вона вийшла заміж за Артура, з ним нічого не сталося б. Я говорив без тіні гніву, просто був убитий горем. Ймовірно, так не можна було дорікати. У записці вона натякає на ці слова.

«Любий дядечку!

Знаю, що я заподіяла вам чимало горя і якби вчинила інакше, не сталося б це жахливе нещастя. З цією думкою не зможу бути щасливою під вашою стріхою, тож покидаю вас назавжди. Не турбуйтеся про моє майбутнє і, найголовніше, не шукайте мене, бо це без сенсу й може лише нашкодити мені.

Все життя до самої смерті любитиму вас,

Мері».

— Що означає ця записка, містере Голмс? Чи не хоче вона накласти на себе руки?

— О, ні, нічого такого. Можливо, це якнайкраще вирішує всі проблеми. Я впевнений, містере Голдер, що ваші випробування наближаються до кінця.

— Ви так думаєте? Дізналися щось нове, містере Голмс? Знаєте, де берили?

— Тисячу фунтів за кожен камінь ви не вважаєте занадто високою ціною?

— Я заплатив би й десять!

— У цьому немає потреби. Трьох тисяч цілком достатньо, якщо не брати до уваги певну винагороду для мене. Чекову книжку маєте? Ось перо. Випишіть чек на чотири тисячі фунтів.

Здивований банкір підписав чек. Голмс підійшов до письмового столу, дістав маленький трикутний шматок золота з трьома берилами й поклав на стіл. Містер Голдер із радісним вигуком схопив свій скарб.

— Я врятований, врятований! — повторював він, задихаючись. — Ви знайшли їх!

Радість його була настільки ж бурхливою, як і вчорашній відчай. Він міцно притискав до грудей знайдений скарб.

— За вами ще один борг, містере Голдер, — сказав Голмс суворо.

— Борг? — Банкір схопив перо. — Назвіть суму, і я виплачу вам її негайно ж.

— Ні, не мені. Маєте попросити вибачення у вашого сина. Він поводився мужньо та шляхетно. Якби я мав такого сина, то пишався б