Українська література » Сучасна проза » Живі книги - Людмила Петрівна Іванцова

Живі книги - Людмила Петрівна Іванцова

Читаємо онлайн Живі книги - Людмила Петрівна Іванцова
на довгій ручці, перекинутій через плече.

Дівчина потупцяла з хвилину на місці, озирнулася в напрямку площі, куди пішла одна з її приятельок, потім кинула погляд на спуск до станції метро, розвернулася й рушила через трамвайні рейки на північ.

Вона завжди точно знала, де в місті розташовується Дніпро, як і те, що тече він із півночі на південь. Принаймні так виглядало на мапі. Вона відчувала присутність невидимої за будівлями ріки, як кішка відчуває наявність миші в темній коморі. І внутрішній її компас жодного разу не надурив. Власне, вона довго вважала, що інші також орієнтуються подібним чином, і не раз дивувалася, коли люди не розуміли її пояснень про «100 метрів на схід», або «два квартали на південь». Зрештою, розібравшись, що інші влаштовані інакше, вона залишила свою систему координат для власного вжитку.

Тож дівчина пройшла один квартал у північному напрямку і, про всяк випадок озирнувшись, звернула праворуч. Тобто на схід. Вона точно знала, що ця не надто широка, але пряма, немов прокреслена під лінійку, вулиця вивела б її до річки. Але наразі дівчина мала на меті інше.

Тенькнув дзвоник над дверима, й офіціантка за барною стійкою, що навпроти входу, здивовано глянула на відвідувачку.

– Щось забули? – чемно спитала вона, впізнавши одну з дівчат, що хвилин десять тому вийшли з кав’ярні.

– Ні. Тобто так, – наблизилася до неї власниця чудернацької зачіски та непарних шнурків, – я хотіла трохи розпитати про вашу акцію… Знаєте, я, мабуть, залишу свої координати…

– Хочете бути Читачем чи Книгою? – стримано всміхнулася їй книжниця Аня.

– Давай на «ти», а? – махнула рукою відвідувачка, й обидві розсміялися, бо мали приблизно однаковий вік й офіціоз у їхньому спілкуванні виглядав доволі дивним.

– Давай! То ким хочеш бути? До речі, тебе як звати? Мене Анею.

– Та бачу, що ти Аня, тебе ж підписано! – знову засміялася гостя, але зиркнула на людей за найближчим столиком і затулила собі рота долонею. При цьому жесті Аня жіночим оком оцінила її бездоганний манікюр.

– Я – Женя! Знаєш, я, звісно, можу травити байки, та навряд чи вони когось дуже зацікавлять, тому краще б сама «почитала» когось цікавого, чи як це у вас називається? – всміхнулася вона.

– Ще не знаю, як це називатиметься і що з цього вийде, – стишила голос Аня, – це господар наш, який більше живе в Лондоні, ніж тут, закинув директорці таку ідею, десь там таке побачив. А ми тільки починаємо. Хоча народ уже потроху проявляє інтерес – ось навіть картотеку Книг складаємо. Ой… А ти в курсі, що ми пригощаємо Книгу кавою, а тобі доведеться оплатити обраний десерт?

– У курсі, я ж читала афішу на дверях. То не проблема, якщо я раз чи два на тиждень, замість напхатися тістечком, послухаю цікаву людину, – тріпнула головою Женя, і русявий хвостик над її лівим вухом весело відреагував на цей рух.

– Мабуть, плануєш із кимось цікавим познайомитися? – підморгнула їй Аня і вправно витягла з каталогу одну картку. – Ось, дивись, прикольний хлопець, капеїшник, гуцул – травитиме байки за каву з тістечком цілу годину! А може, і далі що…

– Цього ще бракувало! Годувати хлопців власним коштом! І не стане йому поперек горла те їдло?! – обурилася Женя.

– Та ні, він нормальний, просто відгукнувся на нашу рекламу, бо дійсно має в запасі купу історій – про Карпати, про скаутів. І сама б послухала, та я ж на роботі!

– Ні, подруго, у мене інші цілі… Мені б когось розумного… Із життєвим досвідом…

– Шукаєш старшого чоловіка? Папіка? – не стримала скептичного виразу обличчя Аня. – Так вони навряд чи тут Книгами за пригощання працюватимуть!

– Ще цього мені не вистачало! – скривила губи Женя. – Значить, так: я залишу свої дані, а ти мені маякнеш, раптом у вас серед Книг з’явиться якась жінка з неслабим життєвим досвідом, але не забита й затоптана, а з тих, що проходять Крим і Рим і виживають, та ще й угору йдуть, а?

– Ааааа… То так би й казала. Зрозуміло! – кивнула Аня і простягнула новій Читачці листівку-анкету. – Бачу, хитає тебе життя, подруго…

– Та не те, щоб дуже хитає, але… розмова з розумною людиною не завадить!

– Ти – геній! – раптом сплеснула в долоні Аня. – Одні ходять до ворожок, інші – до психотерапевтів, неабиякі гроші з дому виносять, а ти за тістечко хочеш мати те саме! Бомба! Я б не додумалася!

– Кхе… Власне, я не зовсім так це собі уявляла, але… Може, ти трохи й права, – знизала плечима Женя. – Ну, тоді я побігла, бо мені на роботу треба заскочити, хоч і вихідна, а ти той… Раптом що – маякуй!

– Добре! Домовилися! А ти де працюєш?

– У салоні краси. Адміністратором.

– Ух ти! Круто!

– Та не дуже круто, невелика перукарня в спальному районі, – махнула рукою Женя, – проте майстрині хороші.

– Ага, я вже помітила, – підморгнула їй Аня і поворушила в повітрі пальцями.

Юна адміністраторка хмикнула, карикатурно, немов гламурна білявка, зробила обома руками «Бай!», розвернулася і легкою спортивною ходою рушила на вихід.

– Це хто така дивна приходила? – спитала книжниця Віра, яка саме спустилася з третього ярусу по замовлення.

– Це? Нова Читачка! – всміхнулася Аня й помахала перед своїм обличчям листівкою-анкетою.

– О! Дивись, а процес, здається, пішов. Хто б міг подумати! Вдалий день! Зранку військовий заходив, потім письменниця з французами розговорилася, а тепер іще ця.

– Письменниця! Як же я не подумала?! Авжеж! Хоча… Може, це й не те, що тій Жені треба, хто їх знає… – вона озирнулася на Віру, але та зникла за дверима кухні, а невтомний дзвіночок сповістив про нових відвідувачів – спекотний травневий полудень заганяв людей до затишних приміщень із кондиціонерами.

4

Амалія їхала маршруткою додому. Сьогодні вона не відчувала дискомфорту від людей, із якими доля звела її в обмеженому залізному просторі. Може, тому, що був вихідний і маршрутку не напхали вщент кияни та гості міста, що всі одночасно говорять між собою або по мобільному, при цьому хтось лузає насіння, а дехто жує смердючу шаурму з часниковим соусом, що продається в кіоску на кінцевій… Власне, у таку ситуацію вона втрапляла всього кілька разів, і то, нездатна терпіти до місця призначення, виходила, щоб пересидіти годину пік десь у кав’ярні або піймати таксі. До останнього часу чимало років вона їздила на власній машині, але життя інколи міняється так, що й не впізнати… І поломка автівки – то, мабуть, далеко не найгірше.

Звична й майже рідна її Пежуля тепер

Відгуки про книгу Живі книги - Людмила Петрівна Іванцова (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: