Празька химера - Євгенія Анатоліївна Кононенко
— Поглянь, — казала Маша, — вона сидить на голові в якогось чоловіка, який, на відміну від неї, навпаки, зовсім спокійний. Я вже не можу жити без неї. І ти за нею сумуватимеш, коли поїдеш.
— Це вона чи він? Обличчя якесь... гермафродитське.
— Я думаю, це таки вона. Моя Лізель. Я ж тебе з нею знайомила ще в перший день.
— А де ж той чоловік, в якого вона, як ти кажеш, сидить на голові?
— Ти його не бачиш? Це те, що нібито виглядає, як бганки спідниці. Але, якщо придивитись, воно складається в чоловіче обличчя.
— Не бачу. Звідси взагалі не видно спідниці. Затуляє карниз. Може, видніше з кабінету?
Марічка рушила до дверей, щоб увійти до кабінету, підійти до його вікна, яке виходило на той самий бік, що й вікна кухні.
Саме тієї миті у кабінеті голосно б’є годинник...
— Не ходи туди, не ходи! — знервовано скрикнула Маша.
Марічка згадує про загадкові двері в кабінеті, за якими невідомо яке приміщення. Повертається до кухні, сідає за стіл. Далі вони п’ють мовчки. І от вже Маша куняє над келихом, в якому лишилася сама пивна піна. Марічка розуміє, що ніяка сила не змусить Машу, таку виклично відверту, якщо йдеться про її родину, розкрити таємницю дверей в кабінеті. Чим же так налякала її кімната в тій празькій квартирі, в якій вона мешкає вже стільки років?
— Я вийду ще за пивом, ми мало взяли цього разу.
Марічка вмикає світло в кабінеті, щоб легше було ідентифікувати вікно приміщення з вулиці. Бере сумку і йде на вулицю. І, перш ніж іти до найближчої крамниці за пивом, дивиться нагору. Кам’яної Лізелі знизу не видно. Лише видно, що на даху будинку навпроти щось підсвічують. А ось на останньому поверсі Машиного будинку — вікно кабінету; в ньому горить яскраве світло. А от три тьмяних вікна кухні, яку освітлюють лише вогні свічок. А ліворуч від освітленого вікна одне суцільно темне вікно, певне, саме тієї загадкової кімнати за замкненими дверима. Марічка йде до найближчої крамниці, купує кілька пляшок пива, нарешті віддавши в’єтнамцеві за прилавком ті п’ятсот крон, які зняла зі своєї картки перед тим, як зустріла Машу, яка ніде не давала їй платити, мовляв, твоя мати свого часу не знайшла паскудної генеральської родини, як моя, то й достаток у тебе зараз помітно менший. На зворотному шляху Марічка ледве тягне сумку з пляшками, одначе, відзначає той позитив, що Маша по-європейському упивається пивом або вином, а не горілкою, все-таки в її російських жилах половина крові — українська. І, перш ніж зайти до під’їзду, ще раз дивиться вгору. Ось вікно кабінету, ось вікна кухні, а ось темне вікно таємної кімнати. І от там спалахує світло й одразу гасне. Спалахує й гасне, спалахує й гасне! Перелякана Марічка не втримує в руці сумки з пляшками, яка падає на брук. Підступно запахло пролитим пивом. Розбилися не всі, але довелося розставити цілі пляшки в ряд під стіною будинку, а розбиті нести до сміттєвого баку Sklo. Тим часом по тихій вулиці суне ватага молодих хлопців. Вони з гучним реготом зупиняються перед батареєю пляшок, тицяють у них пальцями. Марічці довелося збирати цілі пляшки назад, до мокрої сумки, поки хлопці глузливо обговорюють дії дивної жінки, а вона не розуміє їхніх коментарів чеською.
А в ліфті її вдарила думка: схоже, світло в потаємній кімнаті блимає, коли б’є годинник.
Наступного дня Маша збирається в дорогу. Як виявилося, вона летить на зустріч однокласників.
— Ти могла б поїхати зі мною. Ти ж їх усіх знаєш!
— То ти летиш до Москви?
— До якої Москви? Боже збав. Хто там лишився у тій Москві?
Маша летить до Мадрида. Ідея затягти Марічку з Києва на зустріч московських однокласників раптом запанувала над Машею з такою силою, що вона була готова оплатити двоюрідній сестрі переліт Прага-Мадрид та Мадрид-Київ. Та квитки на найближчий час виявилися дуже дорогими, тож сумбурна ідея померла так само швидко, як і народилася. Маша вкотре кляне Мілену, яка дере з неї гроші, які не варті цієї квартири з усіма цими клятими годинниками.
— Передавай вітання усім, хто мене пам’ятає. А, до речі, мені на Фейсбуці іноді викидало когось із них, типу, people you may know, — сказала Марічка.
— Мабуть, хтось із них зазирав на твою сторінку.
— І Онька там буде?
— А як він може там не бути? Все відбуватиметься в його домі.
Онька Ніколаєв, якому його батьки дали старообрядницьке ім’я Онуфрій, тим самим, певне, стверджуючи свою вкоріненість у російський ґрунт («почву»), був хлопцем Маші вже тоді, в сьомому класі. Він був мажором іще більшого калібру, ніж Маша, хоча, здавалося б, генеральська онука, дочка полковника Московського гарнізону, то було достатньо круто для пізнього СРСР.
— Ми з Онькою захищали Білий Дім у серпні того достопам’ятного року. Ти можеш собі таке уявити?
— Можу, Машо. Такі тоді були часи.
Від початку дев’яностих сестри перестали спілкуватися не лише тому, що розвела історія. А ще й тому, що для кожної найважливішими стали не так історичні, як особисті драми. І це тривало багато років. І це було важливіше, ніж стосунки з батьками. Точніше, стосунки з батьками могли бути нормальними, лише якщо не заважали, а допомагали стосункам із чоловіками. І взаємини з історією також були підпорядковані стосункам з ними. І коли не складалося з ними, то здавалося: валиться світ. Тоді було саме так.
— А як воно тепер? — спитала Маша.
— А як воно тепер? — перепитала Марічка. — В мене є дочка.
— Кому ума нє доставало, — цитує російську класику Маша, знизуючи плечима. — А я робила аборт від Оньки.
— На це теж небагато треба розуму.
— В Кремлівській лікарні! — вигукнула Маша.
— Тоді зовсім інша річ, — погодилась Марічка.
— А коли ж ти народила? Ти замужем була?
— Недовго, але була. На початку дев’яностих.
— І моя мати знала?
— Знала. Але вона дуже просила поберегти тебе від цієї інформації. Щоб не травмувати.
— От дурна корова! Ти за Білла Клітора заміж виходила?
— Та ні. За такого собі Тараса Остапчука.
— То чим ти мене могла травмувати, Господи?
Лізель за вікном, здавалося, чула їхні розмови. І співчутливо кивала кам’яною головою.
Маша поїхала рано-вранці. Марічка встала попрощатися з нею. Потім лягла ще поспати. Але сон був
