Празька химера - Євгенія Анатоліївна Кононенко
— Я чула, що багато москвичів живе в Празі саме так. Але не могла уявити, що їх, себто вас, тут аж так багато.
— Ті, в кого квартири десь в Бібірєві, ті в Празі не живуть, а працюють. Хіба що на оренду квартири їм можна не ішачити, — презирливо відгукнулася про своїх співвітчизників Маша. — Добре жити в Празі можна, якщо здавати таку квартиру, яку лишили мені мої предки. Таку квартиру, за яку за Союзу паскудилися по повній програмі, а не за яку відстоювали по дві зміни на заводі «Красний Октябрь»! Що ти так дивишся? Хочеш сказати, ніби сама не скористалася б таким, якби в тебе було?
— Скористалася б, — посміхнулася Марічка, чим викликала напад ніжності з боку сп’янілої Маші, — але я б використала ці гроші ще й для того, щоб написати книжку, яку давно хочу написати.
— Яку книгу?
— «Химери Європи», приблизно така має бути її назва.
— А я ніяких книжок писати не хочу! І картин малювати не хочу! І кіно знімати не хочу! І взагалі працювати ні на кого не хочу! Хочу просто жити! Адже з роками починаєш розуміти: ніяка праця життя не покращує, а лише його погіршує! Хміль життя дає лише саме життя! Наприклад, життя ось в такій квартирі! Дивись, які тут дверні ручки!
І справді на всіх дверях Машиної квартири — мідні ручки у формі якихось загадкових створінь із рогами або химерними борідками. А також у тому помешканні є ще одна кімната: кабінет із великим письмовим столом і книжковою шафою, забитою чеськими книжками: Jan Neruda, Jaroslav Vrchlicky, Alois Jirasek.
— Я хотіла сюди перетягти свої книжки з Кутузки, ти ж пам’ятаєш, у нас Кафка був ще тоді! Але потім послала подалі ту ностальгію: все вже є в Інтернеті.
Також у кабінеті стояв великий годинник з курантами.
— Оце єдиний, але суттєвий недолік цієї хати, — сказала Маша. — Б’є так, ніби на міській вежі. Ну от, чуєш?! Як підслухав! Котра година? Десята?
— Вже одинадцята, — відповіла Марічка.
— Ходімо звідси! І неодмінно зачини двері. Бо не зможеш спати!
Але Марічці подобається тональність курантів годинника.
— Я просила цю сучку Мілену...
— А хто така Мілена?
— Власниця цієї квартири, яка наживається на мені! Тягне з мене більше, ніж коштує оренда цієї хати. Різниця між моєю Кутузкою і цією має бути більша! А виходить, що мені на життя нічого не лишається!
— Ти казала, що все-таки лишається...
— На їжу, може, й лишається, а от на хатню робітницю вже нема! А в неї в самої...
— У Мілени?
— Так, у неї! Три російські служебки! То я попросила ту Мілену забрати звідси цей годинник, і ти знаєш, що вона мені сказала?
— ?
— Сказала, що як мені не до смаку її квартира, то вона не змушує мене її винаймати!
— То як тебе аж так дратує бій цього годинника, ти можеш просто зупинити його!
— У тому й річ, Марічко! Коли в мене був один... дорогий гість... я попросила його зупинити цей ґвалт. То він не зміг цього зробити! Хоча досить вправний інженер! Цей годинник не-зу-пи-ня-єть-ся!
— А як таке може бути? Такого не буває!
Марічка рушила до годинника, маючи намір відчинити дерев’яні дверцята.
— Не чіпай! Ходімо звідси. Бо, як б’є дванадцять, то цього взагалі витримати неможливо!
Спального місця в кабінеті не було. Зате, крім вхідних з коридору, були ще одні двері.
— Я тебе благаю! Не здумай відчиняти ті двері! Ти мене чуєш, Марічко? — гукнула Маша, коли гостя схопилася за химерну мідну ручку у вигляді чергової голови невідомо якого створіння із висолопленим язиком. Двері й не відчинялися, були замкнені, а в голосі Маші прозвучали нотки переляку, і Марічка вирішила ні про що вже не розпитувати її тут і тепер, зрештою, вона ж лишається в цьому домі ще на кілька днів.
А далі? А далі двоюрідні сестри щодня гуляли по Празі. Але Прагу Марічка бачила ніби якимось бічним зором, бо головна її увага концентрувалася на розмовах з Машею, яка віддано вела дорогу гостю туди, куди та просила, але розмови про минуле не давали Марічці пізнавати Прагу. І вона облишила шукати ту місцину, заради якої їдуть до чужих міст метафізичні пілігрими. Бо думками й почуттями вся була в перебудовчій Москві.
— Машо, ти стільки зла тримаєш на свою родину... Але ж я жила у вашому домі цілий навчальний рік! Поїхала до Києва у травні 87-го! Я не відчувала у вас в домі аж такої поганої атмосфери.
— То вони при тобі стримувались. Справді, в той рік вони були не такі суки. Може, тому так полюбила тебе!
Сестри обійнялися, ідучи по Чеховім мосту. Маша простягла руку зі смартфоном, щоб зробити фото й виставити його у Фейсбуку.
— Не боїшся опинитися в мережі з москалькою?
— Моя мета — нічого не боятися! Навіть москалів!
— А я в мережі — Marie Rogova, Praha.
— Ну от бачиш! Але головне — ти не страждаєш на екстатичну любов до Росії.
— Помиляєшся! Я дуже люблю Росію! «Єйо Пушкіна, Стєньку і єйо мужиков!» — викрикнула Маша рядок Євтушенка. — Але правда в тому, що всі розумні росіяни люблять Росію на відстані. Що вона більша, то любов сильніша. Здається, і у вас до України популярне таке саме ставлення.
— Це не зовсім так...
— Це зовсім так! — викрикує Маша. — Але всі мають звітуватися перед своїми спонсорами. Моїми спонсорами є мої покійні радянські предки. Та не всім щастить на спонсорів, перед ними не треба звітуватися. А тепер скажи, що я не права!
Марічка вирішила не конфліктувати зі своєю спонсоркою, яка надала їй кров і стіл у химерній Празі. І не провокувати на нескінченні діалоги: а що ж воно таке — любов до батьківщини? Тим паче, якщо це любов до Росії.
Вечорами вони розігрівали готову їжу з ресторану й розливали пиво чи вино, й сиділи в напівтемній кухні. А з даху сусіднього будинку на них уважно дивилося підсвічене
