Биті є. Гоцик - Люко Дашвар
Синьйора Агуеда гнівалася, енергійно доводила – тільки у лікарні врятують! Не хоче гріх на душу брати, залишати бідаху тут! І хай поліція прийде! Хай Марічка вкаже на хітанос! На сусідній фермі хлопець молодий помер, бо роми його на наркоту підсадили. А у них минулоріч овець покрали…
Гоцик супився, стискав кулаки від безсилля. Синьйор Дієго торкнувся жінчиного плеча.
– Терезі подзвони.
– Ні!
– Подзвони…
Синьйора Агуеда розгнівалася ще більше: вісім років з сестрою не розмовляє, поклялася до смерті про неї не згадувати, не простить ніколи і не подзвонить! Хіба що посеред білого дня ніч стане, грім у дім вдарить, розтрощить вщент, а вівці втечуть у гори, бо першими відчують Армагеддон!
– А хто… та Тереза? – спитав Гоцик синьйора Дієго.
– Монашка. У Севільї живе. Вони прихищають нужденних. І лікарня у них…
Хазяїн не встиг договорити. Гоцик бухнувся господині у ноги, дістав з рюкзака золотий брусок, два смарагди, виклав на підлогу.
– Подзвоніть! – їв очима горду хазяйку.
Синьйора Агуеда насупилася, віджбурнула скарби – сховай!
Наступного дня синьйор Дієго на старенькому «фольксвагені» віз українських нелегалів до Севільї, до монастиря Конвенто-де-Санта-Паула, де служила Богові і людям старша сестра синьйори Агуеди Тереза.
Агуеда проводжала гостей зі сльозами на очах. Обійняла Марічку, допомогла їй розміститися на задньому сидінні автівки. Поклала поряд торбину із одягом – від себе відірвала, усього наскладала полонянці. Хрестила, шепотіла:
– Збережи добру жінку, Свята Діво Маріє!
До Гоцика підійшла, зміряла очима уважно.
– Тримай багатство подалі від людей, кабайєро. І матері своїй передай: гарного сина виховала. Спокій серцю.
Сухенька літня сестра Тереза зустріла «фольксваген» синьйора Дієго неподалік Хіральди, змахнула сльозу, перехрестилася.
– І сподіватися перестала, що Агуеда…
– Вона так сумує по тобі, – сказав синьйор Дієго, указав на українців. – Це… Марія. І син її. Нелегали з України. Добрі люди.
Тереза всілася на заднє сидіння поряд із Марічкою, гладила по волоссю, указувала шлях не до монастиря – до лікарні благодійної організації, що вона опікувалася нужденними. Пояснювала: уже попередила лікарів, на них чекають.
Біла двоповерхова будівля у старій частині Севільї здалеку більше нагадувала саме монастир. Гоцик допоміг Марічці вийти з автівки, вів через масивну кам’яну браму до просторого внутрішнього дворика зі статуєю Діви Марії у центрі. Тримав жінку за гарячу руку, рота не закривав, навіював:
– Тільки нічого не бійтеся, мамо Марічко. Я поруч буду. Ясно, що до палати мене не пустять, але ви знайте: я – тут. На сторожі. Отут ви точно одужаєте. Тут Бог. І лікарі.
Перший же лікар, що він вийшов до сестри Терези, Гоцика і синьйора Дієго з кабінету, де оглядали Марічку, викликав у Гоцика неприємне розчарування. Ісусик, мать його… Молоде-зелене, борідка ріденька, одежина благенька, очі дитячі. Певно, не беруть ніде, то він і прилаштувався бідах калічити.
– Ви – моліться, ми – лікуватимемо, – сказав спокійно.
– А можна… конкретніше, – наполіг Гоцик.
– Пієлонефрит – точно, виснаження – точно, кишкова інфекція – стовідсотково, бо гній з язика увесь час потрапляє всередину, інфікує… Нервова система розбалансована – абсолютно. Ну, і… відсутність язика… Рану ніколи нормально не обробляли. Можливо, доведеться її трохи почистити…
Гоцик слухав – мурахи не бігали, лють колотилася, очі затуляла.
– Але ж… Ви таке лікуєте? – бовдуром.
– Моліться! А ми лікуватимемо, – повторив Ісусик.
– Може, вам… гроші які треба… – Гоцик ніяк не вгамовувався, начеб мав ще щось зробити для Марічки.
– Можете лишити будь-яку суму в скрині для пожертв. Особисто я все маю… Для лікування.
Ісусик пішов, попередивши, що відвідувачі благодійною лікарнею не швендяють, тільки волонтери.
– Я волонтер, – запевнив Гоцик. Нашвидкуруч розпрощався з синьйором Дієго.
– Дякую вам за все… Блін, так ви мені тата нагадуєте. Тільки у вас вівці, а в нього свині…
Синьйор Дієго усміхнувся зажурено.
– Не оминай, як поряд будеш… Про здоров’я Марічки від Терези дізнаємося.
Тереза не тільки доправила Марічку до лікарні. Навідувалася щодня. Як бачила, що Гоцик падає від утоми – драїв підлогу, виносив какашки, немічних дідів годував із ложечки, носа від запахів не затуляв, тільки очі примружував недобре, ніби самі хітанос перед тими очима – хрестила хлопця, всаджувала на лаву під апельсином: перепочинь, підміню. Сиділа біля постелі Марічки, вказувала у відчинене вікно, крізь яке видно ту лаву.
– Як не одужати? Син поряд. З ранку до ночі молиться за вас.
Гоцик не молився. Гоцик цинкував за Ісусиком, проходу не давав.
– Як моя мама? – звик уже до того, що для всіх вони тут – син і мати. Не пручався. А хто вона йому? Рідна? Рідна…
– Краще. Температура впала. З пієлонефритом успішно боремося. З нервовою системою складніше. І рана…
Тільки не про рану! Ніколи Гоцик за собою відразливості й страху не помічав, та про той язик і слухати не міг.
Підходив до вікна палати, в якій лежала Марічка, усміхався їй оптимістично.
– Мамо Марічко! Мені нині у дворі один дядько про вас, знаєте що, сказав? «Твоя мати – рейна! Гуапа!»
Брехав, сука, як пес шолудивий! І не те, щоб геть нахабно. Бо як вдивитися пильно, то й сліпий побачить: Марічка – рейна! Королева! Гуапа – красуня. Тільки понівечена, скривджена. І хоч із дядьками розмов не вів, мізки зламав, бо що не скаже Марічці – у тієї тільки сльози. От і з королевою тою.
Глянула на Гоцика ошелешено, руками очі затулила…
– Ей! Мамо Марічко, – перехилявся через підвіконня. Зазирав у палату. – Тільки не плачте, прошу. Ви – сильна… Сильна…
Ісусика за шкірку.
– Робіть щось, щоб віру повернути. Радість…
Та радість ніяк не поверталася до Марічки. І серпень добігав кінця. І в дупу пекло.
Одного дня Гоцик перестрів сестру Терезу біля лікарні.
– Мені тут на пару днів в одне місце змотатися треба, – мовив напружено. – Чи не могли б ви в ці дні біля мами Марічки побути?
Сестра Тереза, певно, святою була. Погладила Гоцика по плечу, бо до голови не дотягнулася, перехрестила: не хвилюйся.
Гоцик підхопив рюкзак і гайда. Від Севільї до португальського Сініша – шапкою докинути. Вийшов на околицю міста, дістав мобільний… Матюкнувся і… набрав рома Пауло.
Слів не добирав.
– Андалусійців купити хочу. Андалусійців не продав?
– Ні.
– Камінь маю… справжній. Ви де?!
Табір саме трусив туристів на узбережжі Кадиської затоки поблизу Коста-де-ла-Луз: ворожив, торгував сувенірами і наркотою, цупив гаманці і витанцьовував фламенко.
Гоцик усміхнувся люто: ну, вже зовсім трохи почекай, мамо. Я… миттю!
Гоцик упевнився в головній ідеї звичайного буття: по землі бажано ступати босими ступнями, аби не втрачати з нею зв’язку,
