Скорботна п'ятниця - Мігель Анхель Астуріас

— Навіщо кажу? Бо тільки-но я тобі виклав свій план, як ти почав хизуватися переді мною своїми можливостями великого пана, своїми грошима…

— А ти мені не дуже дорікайї Твоя родина тепер багата, у твоїх тата-мами більше грошей, ніж у нас.

— Зате ти спадковий багатій. З повним баком! А в мене, мовляв, навіть немає за що купити бензину.

— Ну годі, годі! Я просто хотів зробити приємність другові. Зрештою, якщо розсудити, навіщо тобі цей клопіт з опудалом дядька Рамона? Ти це робиш тільки для мене, бо я твій друг.

— Отут ти маєш рацію.

— Мабуть, тобі треба випити хоч ковточок. Бо ти на похмілля такий дратівливий.

— То я пішов.

— І я з тобою. Мені теж хочеться зарядитись.

— Як тільки не кажуть замість слова «випити», —  зауважив Рікардо, коли вони йшли до машини. Він відразу ожив: адже зараз він вип’є ліки, єдині ліки проти похмілля. — Ось ти сказав «зарядитись». Інші кажуть: «хильнути», «смикнути», ще інші «телепнути», «сьорбнути».

— Гарні репродукції, що їх приніс Мурах?

— Чудові, тільки я не встиг їх до пуття роздивитися. Боявся, щоб з ними, бува, чого не сталося у мене в домі, і відразу йому їх повернув. Особливо сподобалася мені «Весна» Боттічеллі.

— Знаю.

— Є там одна жіноча постать — Сімонета.

— Славетна постать.

— Тож знай, Тройо, — вони їхали до готелю «Палас», — у нашому місті проживає дівчина, яка мов викапана схожа на Сімонету.

— Познайом мене з нею або ж дай адресу.

— Ти дурний. Це чесна дівчина, й живе вона з батьками.

— То ще ні про що не свідчить. А Мурах її знає? Чого це раптом він тобі дав альбоми?

— Ні, не знає і не захотів з нею знайомитись.

— Не захотів? Отой донжуан?

— Він якийсь божевільний. Сказав мені, що спершу виграє в лотерею, а тоді, маючи гроші, спробує пережити з цією новою Сімонетою ту весну, що на картині Боттічеллі.

— А я думаю зовсім інакше. Якби мені випало познайомитися з жінкою, схожою на якусь жінку із знаменитих картин, то нехай би вона була схожа навіть на Шарлотту Корде. Оту, що з ножем у ванній… «Чик-чик усіх тиранів!

У бармена Даміана смикнули по чарці ганусівки з водою — ганусівки, що більше скидалася на полинову настойку, — й обидва враз забули кожен про своє похмілля: Тройо — про похмілля після лихоманки, жару, хініну; Рікардо — про похмілля після кількох склянок коньяку, які вихилив учора звечора вдома, прагнучи одурманити себе, забути, що він належить до людського роду.

XVI

Текст бойової пісні студентів був готовий. Бракувало тільки музики. «З ді-ра-ми-ква-со-лі» як, жартуючи, казали студенти. Боялися, що все це може перетворитися на «до-не-ма-ква-со-лі», якщо не знайдуть талановитого композитора, і не тільки талановитого, але й сміливого, — а такого знайти куди важче. Бо ж малося на увазі покласти на музику вірша, в якому висміювалися різні патріотичні символи, військо, церква, правосуддя і навіть сама батьківщина. До того ж ім’я автора треба буде зберігати в суворій таємниці. Бо інакше попаде в халепу: коли він, скажімо, вчитель сольфеджіо в музичній школі чи консерваторії, то просто втратить роботу, коли ж він один з музикантів військового оркестру, то його не тільки демобілізують, а й віддадуть до військового трибуналу як зрадника й підбурювача. А часу залишалося зовсім обмаль, лічені дні, ба навіть години. Хтось сказав: якщо не пощастить знайти композитора, продекламуймо нашу пісню, прокричімо її, нехай це буде не спів, а рик. Потім надійшла пропозиція: замовити музику одному молодому композиторові на ймення Хосе, який за власним вишуканим правописом писав своє ім’я з «х» на кінці— «Хосех». Але чи згодиться він на те, щоб скомпрометувати себе перед державою, перед владою?

— За це не турбуйтеся, — відповів той, хто висунув таку пропозицію, вічний студент медицини. — Він згодиться. І не питайте мене, звідки я це знаю, бо однак не скажу. Досить із вас того, що я це знаю і можу твердо поручитися: коли йдеться про ідею, як і в нашій бойовій пісні, то Хосех не відмовиться. Хіба що в нього немає часу, бо хлопець перевантажений роботою, чи щось там йому не сподобається, адже в кожного свої смаки, проте не думаю: наша пісня ідейна, бойова, а він це любить.

— Докази! Де твої докази, Вусаню? — вигукнуло кілька чоловік.

— Які докази? Я ж вам сказав…

— Ти нам ще нічого не сказав, — озвався один веселий студент на прізвисько Бізон.

— Послухай, Бізоне Бидло… — вигукнув Вусань, пародіюючи Бізона Білла[11].

— З «Бізоном» я ще сяк-так згоден, а от «Бидло» залиш для свого татуся.

— Годі вам гризтися. Хай-но краще Вусань пояснить, чому він пропонує нам саме отого хлопця.

— Та не галасуйте ви так, — мовив Вусань, затикаючи пальцями вуха. — А то я взагалі не стану відповідати. Потім усе розповім…

— Ніяких «потім»!

— Якщо присягнете, що нікому…

— Це образа! Недовіра до комітету!

— Ну, гаразд… Цей молодик був масоном, як я вже вам колись розповідав. Але нещодавно зійшлися вони на свої збори, і там Хосех сказав їм усю правду в очі. «Як же воно так виходить, — кричав він розлючений, бо зрозумів, що його одурили й дурять далі. — Як же воно так виходить, що майстер ложі Істини — найбрехливіший і найпродажніший з газетних видавців? Як воно так, що ложу Вірності очолює генерал-зрадник, ложу Чистоти, Честі і Справедливості прибрав до рук відомий злодій, а в ложі Життя порядкує акушер, котрий заробляє на підпільних абортах?» — «А робиться це для того, брате, — відповіли Хосехові Тридцять Три, — аби сії брати, бачачи, що їм виявлено таку високу довіру, каялись, виправлялись, ставали на добру путь». У відповідь пролунав диявольський регіт, наче з отієї опери…

— А ти, Вусаню, хоч знаєш, що таке опера?

— Отож Хосех відповів їм мефістофелівським реготом і пішов геть.

— Хлопці, — взяв слово Чиряк, або Чирячок, як його ще пестливо називали. — Я не знаю, чи Кажан, Ананас та інші студенти-юристи згодні, але медицина вважає, — правда, Блощице, ми так вважаємо? — що треба віддати текст…

— «Чалани», — підказав Блощиця. — Так названо бойову пісню студентів.

— «Чалана»? — з подивом перепитав хтось, що вперше чув цю назву.

— Так, «Ча-ла-на», — повторив по складах Блощиця. — Від слова «чалан» — балакун, ярмарковий закликальник.

— Та дайте договорити, — урвав його Чиряк. — Отже, медицина не заперечує, і якщо юристи й фармацевти теж згодні, то нехай комісія передасть текст Хосехові, щоб він поклав його на музику. Шкода, що мій тато старий: він