Тисячолітній Миколай - Павло Архипович Загребельний
Я ще й досі не міг спам’ятатися, стояв закам’яніло, ніби зовсім сторонній, ніби мимовільний свідок цих туго сплетених у нерозривний ланцюг жахливих подій, неначе подивований спостерігач, який не йме віри тому, що відбувається в нього перед очима. Я не встиг ні закричати від розпачу, ні подивуватися, як з глухого туману майже нечутно виринула і стала біля мене чорна легкова машина, шофер, у військовому кашкеті з червоною зірочкою, майже впритул спокійно дивився на мене, слинив у губах недокурену цигарку з «городським» запахом, а з машини вискочило двоє високих, теж у військових кашкетах, один, гладкий, у шкіряному коричневому пальті й начищених чоботях, Інший — прогонистий, як хорт, у шинелі, з наганом на широкому ремені.
— Сміян Федір Миколайович тут? — гукнув гадкий.
— Осьдечки ж він, — сказав хтось із тих, що виносили з греблі спливаючого кров’ю батька.
— Що це з ним?
— Хіба ж не бачите? Повредився чоловік, може, й на смерть.
— Давай його в машину! — скомандував гладкий.
— Перев’язати треба! — підбіг Асон Іванович. — Кров же! Рана! Такий чоловік!
— Перев’яжуть де треба! — гримнув прогонистий. — Давай! Давай!
Дядьки мовчки понесли пораненого до машини, і тільки тоді я збагнув усе, що сталося, зрозумів, що ось зараз ця машина забере мого батька, завезе не знати й куди, а я навіть не почую його голосу і не знатиму, що ж сказати мамі, я зірвався з місця, стрибнув до задніх дверцят машини, куди вже всували закривавленого батька, невміло перегинаючи і втулюючи в тісному просторі його ще кілька хвилин тому таке могутнє й зграбне, а тепер майже мертве тіло, я продирався крізь чужі руки й ноги, хотів зазирнути батькові в обличчя, покликати його, сказати, що я тут.
— Та-ату! — заплакав я без сліз. — Татоньку!
Сполотніле його лице на мить відкрилося моїм очам, лице мовби мертве (адже й стогонів батькових я не чув!), але щось ніби промайнуло по ньому, ніби якийсь знак мені, заохочення, я проринув крізь плетиво дужих тіл, відгорнув грубе смердюче сукно чужої шинелі, вчепився руками за дверцята машини, закричав:
— Пустіть мене з татом! Я поїду з татом!
Гладкий, у шкірянці, вже вмощувався поряд з водієм, прогонистий грубо штовхнув мене, прибираючи з дороги, але я міцно тримався за дверцята і не піддавався.
— Стукни його як слід! — ліниво порадив прогонистому гладкий. — Колодочкою нагана по кумполу!
Прогонистий мовчки вхопив мене за руки, мов клешнями, здавив з такою безжальністю, що я зойкнув од болю і, приноровившись, загнав зуби в чужий ненависний п’ястук.
— О-о! — заревів прогонистий. — Ах, сволоч, махновець! Гайдамака вонючий!
І слідом за тим ревінням голова моя мовби розкололася від страшного удару, пальці мої розчепилися, я впав і не чув, як гаркнула мотором машина і щезла в брудному тумані.
Дядьки привели мене до тями, але я був такий кволий, що не міг сам іти додому і мене понесли, робили те невміло, несли якось надто повільно й довго, а мені хотілося, щоб несли ще повільніше, бо я з жахом думав, що ж скажу мамі, що їй казатиму?
А вийшло зовсім не так. Хтось уже сказав мамі, що батько поранений і що його забрало енкаведе, у неї почалися передчасні пологи, так що вона вже не бачила ні мене, ні мертвого батька, якого за годину привезли енкаведисти, і прогонистий, хряпнувши дверцятами машини, гукнув з вулиці:
— Ей, хазяйка! Забирай свого чоловіка! Всю машину нам запацьорив!
Вони доїхали тільки до Мазепиного Яру в кінці села, і коли машина стала дертися по крутому схилу, батько вмер. Приїхали взяти його за те, що був у банді, що пригрів куркулів, що зімкнувся з класовим ворогом, але всі ці звинувачення стосувалися живого Федора Сміяна, — смерть робила його вільним. Енкаведисти поїхали до району, доповіли про все, що сталося, і звідти прийшла команда поховати голову колгоспу імені Челюскінців як героя, що загинув, захищаючи соціалістичну власність, бо горілка, яку везла споживкооперація на свято восьмого березня, теж належить до священної і недоторканої соціалістичної власності.
Над батьковою могилою присланий з району духовий оркестр грав «Смело мы в бой пойдем за власть советов и как один умрем в борьбе за зто», а я стояв, плакав і заприсягався в душі піти після школи до військового училища, стати командиром, сильним, відважним, озброєним, щоб показати всім негідникам, який я гайдамака…
І коли в травні 1941-го, щойно начепивши на петлиці «кубики» молодшого лейтенанта, я на тиждень приїхав у відпустку додому, то взяв на руки шестилітнього брата свого Марка, надто дрібненького, як для роду Сміянів, спитав його напівжартома:
— Хочеш вирости таким, як я, і стати червоним командиром?
— Хоцу, — відповів засопливлений Марко і гордовито випнув груди.
Ніхто з нас тоді не думав — не гадав, що через місяць почнеться найстрашніша в історії війна.
ПОЛЮВАННЯ НА ХЛЯСТИКИ
Посилай, Миколай, соловеєчка
Та у рай по батенька,
А зозуленьку на Вкраїноньку
По свою родиноньку
(З колядок)
Я почувався обкраденим. Перемога без мене — тоді навіщо ж мої рани, моя кров, моя знемога і мої надії? Не бачитиму й не знатиму, як святкують золотий день Перемоги у мене вдома, а змушений стати учасником урочистостей чужих. Зовні все ніби й гаразд, американці — наші союзники, та все ж місто. Кельн, де я опинився, далебі не Москва й не Київ і навіть не Берлін, де сьогодні проходять у парадному марші перед Бранденбурзькими воротами мої однополчани, і Рейн, хоч і оспіваний великими німецькими поетами, все ж не ота куценька річечка Шпрее, над якою заполум’янів наш звитяжний червоний прапор.
Вимиті й вишкребені, як святкові столи в українських хатах, вигодувані висококалорійними заокеанськими харчами, свіжі, мов огірочки, сповиті в темнозелені парадні мундири, в пістряві різнобарвних нашивок, в сяєві бронзових ґудзиків, солдати комендантської роти підполковника Сейса монолітно злютованим чотирикутником продвиготіли повз нас, тоді враз розсипалися на шеренги, які, ніби відштовхуючись одна від одної, розходилися віялом, розпушувалися пишнотою павичевого хвоста, щоб у кінці плацу плавно і туго закручуватися в спіралі, мовби оті почленовані стебельця весняної кульбаби, над якою чаклує-примовляє малий хлопчик: «Куль-баба! Куль-баба!», опісля все розсипане й розпорошене знов збиралося докупи, як твердий град у темній тучі, злютований чотирикутник молодих тіл прогойдувався
