Руїни бога - Кейт Аткінсон

У наметі Жіночого інституту до Віоли вчепилися, як до домашньої тваринки, — усі жінки добре знали Тедді й дали його доньці аж забагато пирога. Тедді теж дали аж забагато пирога. Віола була точнісінько як Боббі, їхній золотистий лабрадор — готова їсти, доки не заборонять. І, як і Боббі, вона була повненька. «Дитячий жирок», — казала Ненсі. Може, у Віоли то й був дитячий жирок, а Боббі вже давно виріс. Їхній прегарний коллі Мох помер незадовго після народження Віоли, і вони обрали спокійного Боббі вірним і безжурним супутником дитячих років доньки.

Надвечір Віола стала дратівлива від спеки і втоми. Поєднання рекордної кількості пирога й лимонаду виявилося фатальне: по дорозі додому Тедді довелося двічі спиняти машину, щоб Віола поблювала на узбіччі. «Бідолашечка», — сказав він, намагаючись її приголубити, але вона вирвалася. Тедді сподівався, що його стосунки з донькою будуть як у майора Шоукросса, чи, може, стриманіші — як у Памели й Урсули з Г’ю, проте в серці Віоли не було місця для нього — усе зайняла Ненсі. Коли вони її втратили, Ненсі стала займати ще більше місця у серці доньки. Віола відчувала до світу, що відняв у неї матір і лишив тільки батька як недосконалу заміну, лише гіркоту.

Решту шляху додому Віола проспала. Тедді хвилювався за золоту рибку, яку Віола вже назвала Златою, — та задихалася у жаркій целофановій темниці.

*

— Хочу поні, — заявила Віола, коли вони повернулися додому.

Коли Тедді розважливо нагадав їй, що вона не любить коней, Віола розридалася і стала кричати, що поні — не коні. Він не став із нею сперечатися.

— Вона просто перевтомилася, — сказала Ненсі, коли Віола кинулася на диван і почала істерично схлипувати. — Де ж славетна стоїчність Тоддів, коли вона так треба?

Вона називала їхню вразливу доньку «чутливою дитиною». Сильвія сказала б, що дівчинка «балувана». Тедді підхопив золоту рибку, щоб Віола не розчавила її своїм дитячим жирком.

— Усе гаразд, мила, — сказала Ненсі. — Ходімо, вип'ємо шоколаду, тебе ж це потішить, правда?

Так і вийшло.

Тедді поніс рибку на кухню й випустив із кулька — вона в'юнилася в мисці для миття посуду, у яку він налив води з-під крану.

— Поганеньке життя, Злато? — спитав він.

Він був одним із перших членів Клубу золотої рибки, що об'єднував тих, хто порятувався з літака, кинувшись у воду, — зараз він нечасто про це згадував. Десь у домі валялася нашивка клубу із крилатою рибкою — він упав у Північне море. То було в його перший строк, інколи він думав, що, можливо, міг би дотягнути останні кілька миль до суші, а не садити «Галіфакс» на воду. Такі спогади ворогу не побажаєш. «Що ж, щасти вам».

Він вирішив сходити наступного дня до зоомагазина й купити акваріум, щоб Злата решту свого життя плавала по колу сама у карцері. Мабуть, можна купити їй друга, але тоді страждатиме дві риби.

*

У ліжку того вечора Тедді зрозумів, що настав час відплати за всі з'їдені бісквіти, які тепер каменем лежали йому під ребрами.

— Бідолашка, намішати тобі магнію?

Він зауважив, що Ненсі говорила з ним тим самим тоном, яким тамувала біль Віоли («вип'ємо шоколаду»). Він відмовився від магнію й поринув у книжку. Він читав «Народжену вільною», Ненсі — «Дзвін» Айріс Мердок. Може, це щось казало про них самих.

Проте він не міг зосередитися і врешті закрив книжку гучніше, ніж збирався.

— То ти хочеш, щоб ми переїхали? — розгубився він.

— Думаю, так.

Коли народилася Віола, Тедді й Ненсі жваво обговорювали сповнене пригод сільське дитинство, яке планували для доньки. Уявляли, як вона лазитиме на дерева, стрибатиме через рівчаки й блукатиме на природі із псом. («Ніякій дитині ще не зашкодило те, що батьки її час від часу лишали на самоті, — сказала Ненсі. — Можна сказати, що нам з тобою це пішло на користь»). Проте з плином часу виявилося, що Віола — не сільська дитина. Вона радо сиділа вдома цілий день, втупившись у книжку чи слухаючи касети на маленькому програвачі фірми «Дансетт», який вони їй купили (Кліфф Річард, брати Еверлі), а Боббі ліниво валявся на килимі в неї біля ніг. Дитина і пес давно дійшли згоди: вони не любили блукати на природі і стрибати. Може, Ненсі мала рацію. У передмісті Віолі буде краще.

— Може, зміни підуть на користь їм усім, — сказала Ненсі.

Тедді не хотів ніяких змін — йому було добре «де Макар телят не ганяв», і йому здавалося, що Ненсі там теж добре.

— Нам на користь? — спитав він. — Це ж як?

— Більше викликів, більше можливостей. Кафе, театри, кіно, магазини. Живі люди. Не можемо ж ми всі майнути по перші нарциси чи слухати жайворонів.

(То їй тут не подобається? «Невдоволена дружина», як та комедія часів Реставрації, подумав Тедді. Поганенька комедія. Він мимоволі згадав маму).

— Але ж тобі подобалося, як ти висловилася, «майнути по перші нарциси», — сказав він.

Зазвичай Ненсі уникала поетизмів, але ця фраза йому сподобалася — він навіть запам’ятав її для майбутньої статті Аґрестіса. З плином років його альтер еґо обросло в його уяві індивідуальними особливостями — це був витривалий фермер із капелюхом на голові й люлькою в руці, приземлений, але уважний до примх Матінки Природи. Тедді інколи здавалося, що він не дотягує до свого альтер еґо.

А були ж часи, коли його невдоволена дружина тішилася, знайшовши пташине гніздо чи й перший нарцис.

— Але ми вже не ті, ким були, — сказала вона.

— Чому ж, я такий же.

— Ні.

— Ми що, сваримося?

— Ні! — Ненсі розсміялася. — Але нам уже за сорок, живемо собі, як живеться…

— Як живеться?

— Я без претензій, просто кажу, що, може, треба щось міняти. Ти ж не хочеш, щоб життя пройшло повз тебе?

— Ти ж казала, що це заради Віоли.

— Я ж не пропоную нам емігрувати на край світу, просто до Йорка.

— Що ми забули у Йорку?

Ненсі встала з ліжка:

— Піду намішаю тобі магнію. Ти від тих пирогів дратівливий. Щоб знав, як фліртувати з панянками з Жіночого інституту, — проходячи повз його бік ліжка, вона чуло скуйовдила йому волосся, як маленькому, і сказала: — Я просто пропоную нам про це подумати.

Він пригладив волосся і втупився у стелю. «Живемо собі, як живеться», — подумав він. Ненсі повернулася з ванни, розмішуючи вміст блакитної скляної