Алеф. Прозові твори - Хорхе Луїс Борхес

Також і чари не знаходять у Мардрюсі доброзичливого прихильника. Він неспроможний говорити про надприродне без певної іронії. Ось, наприклад, кілька рядків з його перекладу: «Одного дня халіф Абд-аль-Мелік почув про старовинні мідні вази, які зберігали в собі дивний чорний дим диявольських обрисів, і дуже здивувався й засумнівався в реальності цих усім добре відомих фактів і звернувся за поясненнями до мандрівника Таліба ібн-Сахля». У цьому уривку (що належить, як і всі наведені мною, до історії Мідного міста, яке Мардрюс вибудував із твердої бронзи) підкреслена наївність виразу «цих усім добре відомих» і малоймовірний сумнів халіфа Абд-аль-Меліка — особисті вигадки перекладача.

Мардрюс постійно намагається довершити працю, від якої ухилялися ледачі анонімні араби. Він додає до тексту пейзажі в дусі art-nouveau[111], непристойності стриманого характеру, короткі комічні епізоди, всілякі побічні обставини, симетрію, багато візуального орієнталізму. Ось один з багатьох прикладів: у ніч 573-тю емір Муса ібн-Нусейр наказує своїм ковалям і теслям спорудити дуже міцну драбину з дерева та заліза. Мардрюс (у свою 344-ту ніч) переробляє цей банальний епізод, додавши, що люди з бівуаку збирали сухі гілки, обчищали їх ятаганами та ножами, перев’язували їх тюрбанами, поясами, верблюжими повідками, шкіряною збруєю, аж поки спорудили довгу драбину, яку приставили до стіни, підперши її обабіч великими каменями… У загальному плані, можна сказати, що Мардрюс перекладає не слова, а сцени з книжки: тобто допускається тих вольнощів, які заборонені перекладачам, але прийнятні для художників, що дозволяють собі додавати такі подробиці… Я не знаю, чи саме ці веселі відхилення наповнюють переклад Мардрюса таким відчуттям щастя, персональної винахідливості, що не примушує себе ритись у словниках. Я лише констатую, що «переклад» Мардрюса найчитабельніший з усіх — після незрівнянного перекладу Бертона, теж далекого від буквалізму. (У цьому перекладі маємо перекручення зовсім іншого виду. Вони полягають у зловживанні грубою англійською мовою, перевантаженою архаїзмами та варваризмами.)

Мені буде прикро (не за Мардрюса, а за себе), якщо в моїй аргументації хтось побачить критику заборонного характеру. Мардрюс — єдиний арабіст, про чию славу подбали письменники, домігшись у цьому такого великого успіху, що тепер навіть арабісти знають, хто він такий. Андре Жід був один із перших, хто відгукнувся про його переклад з великою похвалою, у серпні 1899 року; не думаю, що Кансела{208} та Капдевіла{209} будуть останніми. Моя мета полягала не в тому, щоб приглушити цей захват, вона була в тому, щоб задокументувати його. Похвалити Мардрюса за точність перекладу означало б забути про душу Мардрюса, навіть не згадавши про справжнього Мардрюса. Його недостовірність, його творча й успішна недостовірність — ось що має для нас найбільшу вагу.

3. Енно Літман

Німеччина, батьківщина славнозвісного арабського видання «Тисяча й однієї ночі», пишається (почасти заслужено, а почасти марно) чотирма перекладами: «бібліотекаря, хоч і єврея» Ґустава Вайля — цю не зовсім доброзичливу репліку я цитую зі сторінок однієї каталанської енциклопедії; Макса Генінґа, що також переклав Коран; літератора Фелікса Пауля Ґреве{210}; Енно Літмана, який розшифрував ефіопські написи у фортеці Аксум{211}. Чотири томи першого з цих перекладів (1839—1842 рр.), либонь, найприємніші для читання, бо їхній автор — змушений покинути Африку й Азію, де його мучила дизентерія, — доклав усіх зусиль, аби зберегти чи навіть підсилити східний колорит. Його доповнення здаються мені надзвичайно вдалими. В уста людей, що прийшли, непрохані, на якусь зустріч, він укладає такі слова: «Ми не хочемо уподібнюватися до ранку, який розсіює свято». Про великодушного царя він каже: «Вогонь, який горить для його гостей, розбуджує в пам’яті картини Пекла, а роса з його щедрих рук нагадує про Потоп». Про ще одного такого царя він говорить: «Його руки були щедрі, як море». Ці вдалі відступи від оригіналу роблять його гідним Бертона або Мардрюса, і перекладач почасти перекидає їх у вірші, де його чудова уява виступає дуже добрим замінником оригінальних рим. Що ж до прози, то я вважаю, він перекладав її як годиться з деякими виправданими купюрами, далекими як від лицемірства, так і від фальшивої сором’язливості. Бертон хвалив його працю — «точну до тієї міри, до якої може бути точним популярне витлумачення». Недарма ж доктор Вайль був «не тільки бібліотекарем, а й євреєм»; у його мові я відчуваю певний присмак Святого Письма.

Другий переклад (1895—1897 рр.) позбавлений і чарів адекватності, і чарів стилю. Я кажу про переклад, який зробив Генінґ, арабіст із Ляйпціґа, для «Universalbibliothek»[112] Філіппа Реклама. Ідеться про переклад скорочений і підчищений, хоч видавництво і стверджує протилежне. Його стиль безбарвний, надокучливий. Незаперечна перевага цієї публікації — її великий обсяг. При її укладенні було взято до уваги видання, здійснені в Булаку та в Бреслау, а також рукописи Цотенберґа та додаткові ночі Бертона. Генінґ, перекладач сера Річарда, в буквальному розумінні, стоїть вище за Генінґа, перекладача арабського оригіналу, що лише свідчить про перевагу сера Річарда над арабами. У передмові та післямові до цього видання було багато похвал Бертонові — майже спростованих твердженням, що він «користувався мовою Чосера, що майже точно відповідає середньовічній арабській мові». Твердження, що мова Чосера була одним із джерел словника Бертона, набагато більше відповідало б реальності. (Ще одне таке джерело — «Рабле» сера Томаса Уркварта.)

Третій переклад, зроблений Ґреве, — це переклад з англійського перекладу Бертона й цілком повторює його, за винятком енциклопедичного коментаря. Він вийшов друком перед війною у видавництві «Інзель Ферлаґ».

Четвертий переклад (1923—1928 рр.) був покликаний замінити попередній. Як і третій, він нараховував шість томів, а зробив його Енно Літман, дешифрувальник писемних пам’яток Аксума, який пронумерував 283 ефіопські рукописи, які зберігаються в Єрусалимі, працівник «Zeitschrift für Assyriologie»[113]. Він не вдається навіть до тих поясненних пропусків, які робив Бертон, і тому його переклад цілком відповідає оригіналу. Навіть найбільш сороміцькі місця не відвертають його уваги, й він перекладає їх своєю врівноваженою німецькою мовою, а іноді — латиною. Він не пропускає жодного слова, зокрема й тих, які позначають — тисячу разів — перехід від однієї ночі до наступної. Він зовсім не зважає на місцевий колорит або відмовляється від нього, й редактори поставили перед ним вимогу, щоб він зберігав назву «Аллах» і не замінював її словом Бог. Як і Бертон та Джон Пейн, він перекладає арабські вірші віршами європейськими. Він простосердо зазначає, що, якби після ритуального попередження «Такий-то промовив такі-то вірші» був поданий