Мазепа - Богдан Сильвестрович Лепкий

— І ти любила його?

— Гріх згадувати таке, мене інші гадки пристоять, але скажу тобі, що годі було не любити Сомка. Лицарська краса, а яка душа, Мотре, яка душа! Велика. Він хотів втихомирити народ, як Христос розбурхане море втишив, хотів оба береги Дніпрові приклонити під одну булаву, хотів, щоб Україна була вольна й неподільна...

— Великого хотів, — з жалем сказала Мотря. — А теперішні наші мужчини жінок своїх бояться, про власне добро дбають, щоб гаманець набити та щоб пельку залити; ах, як я ненавиджу їх... Скажи мені, тіточко, чому я давно колись не жила?

— Судді донька, суворо судиш людей. І нині не всі такі, як кажеш. Перший гетьман — ні. Він чоловік з тамтого віку, не нинішній.

— Справді?

— Так собі гадаю.

Очам Мотрі вертав звичайний блеск. Заспокоїлася.

— Тітко, а що сталося з Сомком?

— Невже ж ти наших літописців козацьких не читала?

— Читаю їх, але що живе, то не писане слово.

Марія Федорівна хитала головою, ніби надумувалася, чи розказувати, чи ні... Мотря приклякла біля неї і зазирала в очі.

Тітка розказала історію Сомкового гетьманування аж до трагічного кінця.

— Як вивели його на поміст, — кінчила, а голос її дрижав від великого болю, — як вивели його і кат глянув на тую пишную вроду, здригнувся і з рук сокиру пустив. "Що, — каже, — таку голову рубати?" А все ж таки зрубали, а моя в цей мент побіліла. Мені двадцять літ було...

Двадцять літ! — сказала й зайшлася плачем.

Мотря припала до неї. Цілувала її руки, втирала сльози, відгортала від очей сиве волосся, що з-під чорної хустки висувалося, ніби хотіло свідчити про цей страшний мент.

— Бідна тітко моя, як гірко доля насміялася над тобою. Показала рай і ворота сокирою затріснула наглухо. А все ж ти щаслива, бо любила героя! Любила, а може, й любиш?

— Любов сильніша від смерті.

— Любов сильніша від смерті! — повторила Мотря. — 0-о-ох! — зітхнула, ніби нового воздуху в груди набрала.

Десь далеко, може, в другім, третім селі заграли дзвони.

— Як на Великдень;— сказала Мотря, — і день ніби великодній. Я зійду нині, тітусю, зійду надолину і стану з мамою на однім порозі і забуду про все, усе прощу, як на

Великдень. Добре, тітусю?

Замість відповіді Марія Федорівна поцілувала сестрінницю в уста.

Мотря пішла до своєї купальні, Марія Федорівна покликала дівчат:

— Щоб ви панночку гарно чесали й убирали, панночка схвильована нині, уважайте!

Дівчата приладили усе як слід.

Мотря за хвилину вийшла. Високе крісло казала висунути насеред кімнати і поставила зеркало перед нього. Сіла. Одна з дівчат підставила їй стільчик під ноги, друга розплітала довгі, грубі коси, третя з гребенем ждала.

Не була це легка робота розчесати й гарно заплести таке буйне і довге волосся. Але Мотря, на диво дівчат, сиділа нині спокійно й не сердилася на них.

— Заспівайте що, дівчата, — просила.

— Так, так, дівчатка, заспівайте панночці якусь гарну пісню — і не дуже сумну й не дуже жалісливу, бо нині в нас веселе свято, — захочувала Марія Федорівна.

Але такої пісні дівчата не могли підібрати.

— Так заспівайте тоді про Мороза, — просила Мотря, бо вона тую пісню любила.

Ой вивели Морозенка на Савур-могилу:

— Подивися, Морозенко, та на свою Україну. —

Вони його настріляли, ані не рубали.

Тільки з тіла козацького живцем серце виривали.

Співали притишеними голосами, щоб пісні на подвір'ю не було чути, бо козаки не любили, як дівчата співали недівоцьких пісень.

Мотря слухала й думками переносилася в минуле велике століття, її обгортала туга за людьми, що так хоробро боролися і так гарно вмирали за правду і за славу. Чому вона не жила тоді?

За той час Марія Федорівна з одною із дівчат вибирала одяги для Мотрі.

— Чи подати французьку сукню адамашкову з кружевами, тую, останньої версальської моди, чи німецьку, золотом гаптовану, з португалом, чи польську, з контушиком голубим, горностаями обшиту, що так гарно прилягає до твого стану? Кажи!

— Подай мені, тітко, корсетку нашу українську тую білу, легеньку, що в жовтаве переливається, як доспіваючий овес, і підбери яку гарну плахту до неї та підходячий поясок. Це мені найлюбіше вбрання.

— А не буде вже зазвичайно для такого гостя? Знаєш, які тепер пишні заграничні вбрання появилися в нас. Скажуть, Кочубеєва донька звичаю не знає.

— А кого ж ми нині вітаємо, як не українського гетьмана тітко? Все в нас повинно бути українське, воно для нас найкраще.

І дійсно, годі собі було уявити Мотрю в кращому вбранню, як те, що вона одягла на себе. Замість намиста і янтару почіпила кілька шнурків великих рівних перел, а волосся закосичила свіжими блідо-жовтими трояндами. Чудово відбивали вони від її русого волосся, що вилискувалося раз відблиском сталі на дамаскенській шаблі, то знов краскою густого, з свіжої кришки витікаючого меду.

— Кращої панночки на цілій Україні нема, — шептали між собою дівчата, а Марія Федорівна прямо молилася до тої божеської краси.

— Спасибі вам, дівчата! — сказала Мотря і, ніби причарована, сиділа у своїм кріслі, як на престолі цариця, задивлена на шлях, котрим мав над'їхати гетьман.

Дівчата прибрали хату.

Нараз голосніше заграли дзвони і з валів заревіли моздірі:

— Гетьман їде!..

Марія Федорівна підійшла до вікна і відчинила його

широко. Ніби стіна розступилася, щоб показати погідне літнє полуднє, небо без хмар, верхи дерев, що стояли кругом Кочубеєвого двора, і тую доріжку, що бігла від нього до в'їздової брами, пишно прибраної у зелень і в хоругви, і свіжовимощену дорогу, що вела на просторий майдан, котрим перебігав широкий шлях.

Мотря ніби не бачила нічого й ніби не чула того гамору, що зчинився нараз кругом двора. Не бачила козаків, служби, дівчат, що перебігали крутими доріжками, зеленим великим муравником перед хатою, снувалися подвір'ям серед численних двірських і канцелярських нових будинків, з посудою, з кошами, з усякими ящиками і хоч на хвилину задержувалися в бігу, чи