Оповідання та повісті, окрушини - Ірина Вільде
Але я вчасно стримала себе. Не треба! Приїде Казик, і тоді все з'ясується.
* * *Та ось приїхав Казимир (чи не вважаєте, що тому височенному, широкоплечому, широкогрудому парубкові не годиться вже Казиком бути?), а на нашому небі замість на погоду почалось на бурю з градом заноситися.
Насамперед моя майбутня свекруха відхоріла, так, дослівно відхоріла повернення сина додому. Еге ж! Старий Пяст мусив аж лікаря привести, так погано було в неї з серцем.
Тільки заспокоїлась трохи, черговий удар спав на її голову: Казимир не захотів в ужендніки[7] йти, а вирішив працювати десь звичайним робітником.
Я-то знаю, чого йому так хочеться серед робітників працювати, але стара Пястова, яка не передчуває нічого, просто розум втрачає від того, що та проклята Варшава їй дитину вкрала.
Здається, що мій свекор має з того свою невинну зловтіху, бо якось чула я, як він сказав дружині:
— Сама ти, небого, вирядила дитину до Варшави…
Стало на тому, що старий Пяст влаштував Казимира у друкарні, де він сам працює. Маму їм вдалося заспокоїти тим, що друкарі залічуються до інтелігентних фахів, мало не до урядничого стану, і їй нема чого занадто переживати за сина.
Поки відбувалися оці, так би мовити, вступні непорозуміння, ми з Казимиром майже не бачились. Точніше сказати — не говорили між собою, бо, живучи в такому безпосередньому сусідстві, годі було не бачитись по кілька разів на день.
Але відколи я стала себе почувати Казимировою нареченою, стала я рідше й у Пястів бувати. З'явилася в мене якась чи то несміливість, чи то непевність себе. У всякому разі, не почувала вже себе в цьому домі так вільно, як колись.
Так от, одного вечора бігла я звідкись (гай, гай, в мене починає виявлятись та сама хвороба, що була колись у Марильки: то стаю занадто рухлива, то знову якась солодка сонливість надходить на мене) і… просто вбігла в обійми Казимира. Їй-бо!
Сутеніло вже. І те літо якось минуло не знати коли й де. Ще недавно ми загоряли з Марилькою на березі Бистриці, а вже бабине літо снується в повітрі.
Я це кажу до того, що о шостій годині вже зовсім вечоріє. Ага, як то було? Отож біжу я з гори Медової і не бачу, що на розі нашої вулиці причаївся Казимир.
Отямлююсь тільки тоді, коли якась нечиста сила хватає мене за плечі, мов кліщами. Тільки з запаху друкарської фарби догадалася я, що напасником є мій наречений. Зробивши це відкриття, я вже сама пригорнулась до нього і добровільно віддала йому свої уста.
Від того ранку, як ми стояли посеред поля за Варшавою, я вперше знову опинилась в його обіймах. Оце вперше після такого довгого для закоханого серця часу знову відчувала гарячі уста на моїх устах, чула його подих, стукіт його вірного серця, яке сіпалось під блузою, як шалене.
— Відтепер запах друкарської фарби буде мені миліший за найкращі парфуми, — сміюсь, щаслива.
Чи я сказала щось незвичайне? Чого це мій хлопець так нагло споважнів, тільки рука його пригорнула мене міцніше до себе?
— Мартусь, — шепнув він якимсь побожним голосом, немов ми з ним у храмі, а не під голим небом біля паркана Завайків, — чи знаєш, що ти сказала?
— Я сказала, що відтепер любитиму запах друкарської фарби більш за всі запахи… І що з того?
— Ех, дзевчяно моя, — вихоплюється в Казимира його материнською, польською мовою, хоча звичайно розмовляємо ми по-українському; мабуть, з самої глибини серця пішов той вигук, — ти моя, ти… Як же ж люблю я тебе за те, що ти саме така, а не інша! Іншій на твоєму місці смерділа б не тільки друкарська фарба, але й моя блуза, просочена потом… А ти… а тобі…
Мій хлопчисько так розхвилювався, що не в силі був по-людському речення склеїти.
Не знаю (таких речей ніколи не можна про себе знати, адже так?), чи справді в мене є щось, що відрізняє мене від інших дівчат. Але, в усякому разі, це дуже приємно почути з уст коханого, що ти в його очах виняткова.
— Слухай, дівчинко, — каже мені Казимир тоном, наче він був бозна на скільки старший від мене. — Держись, бо завтра-позавтра в нашій сім'ї вибухне бомба. Хай уже врешті твої знають, що по їх дочку не приїде королевич, а вкраде її в них простий робоцяж, а мої хай теж звикають до тебе, як до синової.
— Ой Казик, я так боюсь…
— Чого ти боїшся? — І він тиче мені перед очі мускули своєї правиці. — Доки ця рука діє, будь спокійна!
Це чванькувато трохи, правда? Але що вдієш, коли всі хлопці в тому віці люблять удавати з себе героїв. Я це помічала не раз по моєму братові, хоч він куди молодший за Казимира, та по братах моїх товаришок.
Але навіть у цій посполитій чванькуватості, назвімо її вже так, є якесь глибше зерно, якась безперечна внутрішня правда, що примушує вірити і Казимирові, і його мускулам!
Не знаю, що Казимир говорив моїм батькам і що вони йому відповідали, бо мене тоді якраз у хаті не було. Мама послала мене того дня знімати квасолю з тичок на городі. Я можу розказувати тільки з того моменту, як батько мене до хати покликав. Я відразу помітила в голосі батька якусь зміну. Якимось занадто глухим видався мені його звук.
Приходжу до хати і застаю таку картину: посеред хати стоїть Казимир.
