Оповідання та повісті, окрушини - Ірина Вільде
На прощання тоді у Варшаві сказав він мені:
— Все залиш мені. Будь тільки вірна нашому коханню, а все інше беру я на себе.
Хіба це не прекрасно сказано? Він не вимагає егоїстично, як більшість чоловіків, щоб я зберегла вірність йому («я», «мені», «мене»…). Він лише сказав: будь вірна нашому коханню, а в цьому все — і він, і я.
Другого дня після приїзду з Варшави заходжу до Пястів. Тут нічого не змінилося. Марильчина справа теж не посунулася вперед. Зі слів Марилі виходить, що вона вже переконала себе в тому, що її одруження з Янеком — річ безнадійна. Він не може (зрештою, так само, як і вона) нічого зробити для того, щоб вони могли побратися. Тут тільки одна сила може все вирішити: гроші, і то неабиякі, але досить-таки великі.
— Він може, — каже Мариля з таким виразом в очах, що робить її набагато старшою, по-новому досвідченою людиною, — він може… єдине, що він може, — це вмерти, і тоді його поховають з музикою коштом держави.
А все ж таки: яка розв'язка? «Яка розв'язка? — питають мої очі тоді, коли уста намагаються тактовно мовчати. — А все ж таки як вам бути?»
Я бачу, що Мариля воліла б не відповідати на це запитання, але не може. Ми ж не просто товаришки, ми ж подруги!
— Розійтись, — каже Мариля собі чи мені, — неможливо. Не знаю. Звідки можу знати? Може, колись і це буде можливим, але поки що це ні для нього, ні для мене неможливо. І от ми вирішили до кінця життя не одружуватися ні з ким іншим. Мартухо, — пильно дивиться вона на мене, — як ти гадаєш, додержить він свого слова?
Мені здається, що якби в самої Марилі була стопроцентна певність щодо вірності Янека, то вона не питала б мене про це. Так мені здається…
Але що я можу відповісти на таке запитання? Сказати щиро, мені чомусь не віриться, щоб це кохання (маю головне на думці Янека) витримало таке випробування.
Мені спадає на думку, що якби мій Казимир був на місці Янека, то він обов'язково знайшов би якийсь вихід із становища! Будьте певні! Не нівечив би він свого і коханої життя, навіть якби мав за свою зухвалість тюрмою заплатити.
От у чому різниця між мною і Марилькою. Я маю віру у Казимира, може, навіть щось більше, ніж віру, бо переконана, що він в ім'я нашої любові ладен піти на будь-який риск, а Мариля не має цього переконання.
Воно справді, дивлячись на таку акуратненьку, пахучу, чистеньку, як дівчинка з пансіонату, цяцю, як Янек, дуже важко викресати в собі ту віру…
Якимись іншими, з одного боку — більш сторожкими, а з другого — більш поблажливими, очима придивляюсь до сімейного життя Пястів.
Адже тут колись має бути мій дім якщо не в прямому, то в переносному значенні цього слова. Адже їх батько має бути моїм батьком, мати їхня — моєю матір'ю. Щиро кажучи, чогось мені більше подобається батько, ніж мати. Він, щоправда, маломовний і на перший погляд наче непривітний (зрештою, всі маломовні справляють спершу таке враження), але мені здається, що в нього не тільки розуму більше, але й серце якось ширше почуває.
Саме ширше. Мені здається, що він спроможний і чуже горе відчути, і на своїх дітей іноді подивитись безсторонніми, критичними очима, тоді як мама (от невісточка — вже за критику свекрів взялась!)… добре Казик сказав про неї: це справжня квочка, яка поза своїми писклятами світу божого не бачить.
Чи повинна я сказати Пястам, що Казик уже не в Леопольда, чи не повинна? З цією думкою лягаю спати, з нею і встаю. Звичайно, якби в мене була таки зовсім чиста совість, то я ані на мить не вагалася б…
Сказати правду, то я таки найбільше боюсь своєї майбутньої свекрухи. Що вона подумає про мене?
Вдала, мовляв, з себе великодушну, вибралась до Варшави, щоб рятувати Марильку… і сама впала в кабалу. Ні, вона ще не так скаже! Скаже: хотіла буцімто допомогти приятельці, а тим часом сама зловила хлопця.
Хіба ви не знаєте матерів? Їх синів завжди хтось «ловить»…
І що ви скажете, не пішла-таки з цією справою ні до Марильки (навіщо ятрити її серце моїми добрими намірами, коли з них і так нічого не вийшло?), ні до матері, а до батька.
Вибрала таку хвилину, коли він сам був у садочку. Розказала я йому все, як було до… ну, це вже ясно… до того моменту, коли мене Казимир на вокзал відводив.
— Слава богу, — відповів батько коротко, і в цій короткій відповіді було все: і гордість за сина, що він такий, а не інакший, і задоволення, що сталося так, як сталося.
Я вже подалась до хвіртки, як мій майбутній свекор гукнув мене. Я побігла до нього.
— Слухай, сороко (від дитинства любив він так мене називати), з того, що ти тут мені наторохтіла, бачу я, що… з тебе… порядний хлоп. От шкода… — всміхнувся він вусом і дав мені знак рукою, що можу вже йти, бо вже нічого більше він не скаже.
Він не скаже, але я здогадуюсь: от шкода, сороко, що такий, як наш, час лежить між вами.
Він з таким щирим жалем видобув з себе
