Молоді літа короля Генріха IV - Генріх Манн

Дивувало, що, незважаючи на їхній в'їзд із таким гамором, на міських вулицях, крім них, не було ні душі. Анрі найпершому впали в очі порожні вікна крамниць і позамикані двері. Він мав якусь надію, що біля паризької брами його зустрінуть радники без капелюхів, якщо й не всі, то хоч декілька. Ні, з міської старшини нікого, та й з городян хоч би один. Тільки кішка прожогом перебігла вулицю просто перед копитами його коня. Якась невиразна тривога розійшлась по загоні вершників, і всі притихли.

Вулиці були вузенькі, будинки здебільшого тиснулись один до одного. Дахи шпилясті, камінь попідпирано деревом, сходи на горішні поверхи часто ліпилися знадвору. Дерево на будинках було яскраво помальоване, кожний будинок мав свого святого, і лиш той святий дивився з-під воріт услід гугенотам. Кільки разів у загоні чули вигук: «Розбійники!» — і ладні були вірити, що то крикнув дерев'яний святий.

Декотрі церкви й палаци вирізнялися новітньою пишнотою, наче створені не з каменю, а з чарів і поезії, перенесені сюди з інших світів. Не одному вершникові те видовище сповнювало серце втіхою, і вони щасливим серцем вітали поганських богинь на дахах і порталах, ба навіть статуї мучениць на храмах, бо й ті святі схожі були на голих еллінок. Та для більшості суворих воїнів істинної віри зміст тих образів лишався неприступний. Ними володіло одне бажання: повалити ідолів, винищити облуду. Адже ті ідоли зухвало заступали собою господа.

Молодий король Наваррський, їдучи між кардиналом і адміралом, уважно розглядав Париж, це чуже місто, якого він ще не бачив по-справжньому, бо в дитинстві його держали як в'язня у монастирській школі. Чув він і ворожі вигуки, а часом помічав, як у щільно зачинених віконницях відкривається вічко. Єдині, кого він бачив цього першого разу, були цікаві служниці чи повії, та й ті зразу ховалися. Здебільшого парами вистромлялись вони зі своїх схованок: то блисне двоє ясних очей, то майнуть рудуваті коси, то невиразною плямою забіліє обличчя, шия, руки. Здавалося, то сама таїна цього ворожого міста, і Анрі нахилявся з коня до них, як вони до нього. Біла й рожева, вийди, покажись, ти, плоть і кров, що обіцяють щастя; ти, жагучіша за поганських богинь, омочена в ніжних і яскравих барвах, що квітнуть лиш тут! Вершники несподівано звернули за ріг — аж там стоїть одна, просто на видноті, осяяна сонцем; вона злякалася, хоче кинутись навтіки, але зустрілася поглядом із королем розбійників — і застигла на місці, тільки звелась навшпиньки, наче закам'яніла в льоті. Вона струнка й гнучка, ніби виросла з землі стеблинка, довгі, випростані пальці ледь відігнуті назад, і шия теж довга й струнка. Весь вигляд у неї звабливо-насторожений, як у жінки, що й боїться, і жадає, щоб її швидше обняли. Коли Анрі зустрівся з нею очима, її очі всміхалися трохи глузливо. А коли він нарешті відвів погляд, ті очі вже були сповнені любовної покори, затуманені й невидющі. Та й він отямився не зразу. «Ця вже моя! — подумав. — І всі інші теж! Ти мій, Парижу!»

Тоді йому було вісімнадцять років. Та лиш у сорок, із посивілою бородою, мудрий і хитрий, він нарешті здобуде Париж.

В ту мить його кузен Конде сказав:

— Приїхали.

Сторожа князівського дому вже обступила коней і вела їх через переднє подвір'я. Анрі з кузеном піднялися широкими сходами, але Конде пропустив його вперед чи скоріше Анрі сам його випередив, бо там нагорі чекала дівоча постать. «Ти! Тільки ти!» — шалено калатало його серце, і він не міг вимовити й слова. Обнялись, і він поцілував сестру в обидві щоки, мокрі від сліз, як і в нього. Ні брат, ні сестра не говорили про матір. Кожне то вдивлялося в рідне змалечку обличчя другого, то знов його цілувало. Обоє мовчали, а озброєні слуги, що стояли біля всіх дверей, дивились на них.

З одного покою вийщла стара принцеса Конде, обняла Анрі й проказала молитву. Тоді помітила, що він закурений, утомлений, і звеліла принести вина. Анрі не хотів затримуватись, йому не терпілося скоріш потрапити в Лувр, стати перед королевою, одначе кузен сказав, що його дядько-кардинал та інші вельможі, які зустрічали його в передмісті, вже не чекають на нього. Вони роз'їхалися з усім своїм почтом. А перед тим наполягли, щоб великий загін гугенотів розпустили. Королю Наваррському було дозволено приїхати з п'ятдесятьма озброєними дворянами, а він привів вісімсот. Конде сказав:

— Адже їх би вистачило, щоб захопити Париж. Тут позамикали всі будинки з перестраху. Була така хвилина, коли двір тремтів перед тобою. Що ти собі думав?

— Такого в мене на думці не було, — відповів Анрі.— Але якби слід було так зробити, я б здогадався. Та годі про це! Мені треба побачити королеву Франції, я не можу чекати.

Катрін тихо, але рішуче попросила:

— Візьми й мене з собою! Я твоя сестра, і в нас одна доля.

— Авжеж! — вигукнув брат, намагаючись показати себе перед невинним дівчам бадьорим і впевненим. — І одружимось ми обоє. Твій брат Анрі вистарає тобі вродливого чоловіка, сестричко! — І, обнявши її, вибіг.

А внизу, в подвір'ї й на вулиці, юрмилось його військо — хоч воно й поменшало, проте лишилося ще більше сотні дворян. Тридцятьох він зоставив як охорону для сестри. А з рештою поїхав до замку. Ось уже виїхали на міст через Сену — Ремісничий міст; звідти королівський замок ще здавався новим і розкішним. Та зблизька, як під'їхали вулицею, що називалась Австрійська, той самий замок мав зовсім інший вигляд — досить моторошної