Золота медаль - Олександр Васильович Донченко
Ніна говорила переконливо й красномовно. Вона забула свою ніяковість, забула, що вперше промовляє на занятті справжньої літстудії, що її слухає відомий письменник. Її обурило перекручення з боку критика, і дівчина ніяк не могла зрозуміти: для чого це зроблено, що примушувало його так вчинити? Чи звичайні заздрощі, чи прихована злоба до всього хорошого, яскравого, чи просто бажання лягнути копитом, не розбираючи — аби було дошкульніше?
— Що ж вийшло насправді? — закінчила Ніна.— Те, що не я показала школярів у кривому дзеркалі, а критик, як криве дзеркало, викривив мій твір.
Зірвались несподівані оплески. Залужний усміхнувся. Він докладно почав аналізувати зауваження, з якими виступали літстудійці, говорив про образи в Ніниному оповіданні, хвалив Майку, Миколу і особливо образ вожатої.
— Ви звернули увагу,— казав Залужний,— що вожата не робить ніяких видатних справ? Навпаки, вона не раз припускає помилки, бо несерйозно поставилась до свого високого обов’язку бути старшим товаришем піонерів. Вона готувалася стати архітектором, педагогікою ніколи раніше не цікавилась. Але саме життя поставило перед нею свої вимоги, і дівчина, звернувшись до науки виховання, захопилась нею. Ви помітили, як це показано? А як вожата підтримує Миколу, що захищає Майку, як вона починає завойовувати собі авторитет! Усе це автор подає в скупих, але точних рядках, вожата стоїть перед нами зовсім живою, ми її бачимо в русі, в дії, в зростанні. А тепер...
Залужний випив води, глянув у свої нотатки, і Ніна зрозуміла, що зараз вона почує гіркі для себе слова про хиби оповідання.
— А тепер про епізод, коли Майка навмисне не розв’язує задачі, щоб одержати двійку. Це — дитячий вчинок дівчинки, правильний з її погляду. А як же сам автор ставиться до нього? Що він, схвалює його? Ні, автора не видно, він відходить кудись набік, замість сказати юним читачам: вчинок дівчинки неправильний, у неї був інший шлях довести товаришам, що вони помиляються.
Ніна швидко глянула на Залужного. Він захопився, чорні очі світились, йому важко було стримувати свої рухи. Цієї хвилини він сам був співавтором твору.
— І ось тут головну роль треба було віддати вожатій! Це вона мусить підказати правильний шлях, і це ще більше підсилило б її образ. А який це шлях? Дозвольте, я вам підкажу замість вожатої: не двійка з арифметики, а четвірки й п’ятірки з усіх інших предметів! Не вниз спускатись, а підтягнутися вгору! Ось що треба було зробити Майці!
Ніна схопилась долонею за щоку, все перед нею немов освітилося сліпучим прожектором. Ось воно, закінчення оповідання! Боже мій, як це все просто і хороше!
«Так, щоб були і в мене оті «особливі» п’ятірки, які ставлять учителі Марійці!»
Вона потерла лоба. «Що це? До чого тут я сама і Марійчині п’ятірки?»
«Я підкажу вам замість вожатої. Милий Залужний, він підказав не тільки моїй Майці, а й мені самій!»
Коли зачинилися масивні двері будинку Спілки письменників і Ніна опинилась на вулиці, її охопив світлий екстаз. Усе було так легко і зрозуміло, життя було таке прекрасне, майбутній трудовий шлях здавався таким сонячним і привабливим.
«Так і буде, все так і буде»,— шепотіли гарячі губи.
Мабуть, ніколи так досі не відчувала Ніна своєї молодості, своєї вісімнадцятої весни! Скільки праці, скільки сил витратила вона на оповідання, і скільки ще треба працювати над ним. Але нічого, вона працюватиме, вона почуває себе такою сильною, такою юною, що ніяке горе їй не страшне, ніякі чорні дні не посміють затьмарити її щастя...
23
Фотографія містилася в двох кімнатах. В одній Жорж приймав клієнтів і фотографував, у другій жив сам.
Улітку вся фотографія виносилась на свіже повітря, і тоді на стіну навішувалась декорація «на особливе замовлення»: вдалині — гори із сніжними вершинами, ліворуч — море з вітрилом. На першому плані — горець у черкесці й папасі з кинджалом на боці. Обличчя в горця немає, замість нього в полотнищі прорізано дірку. Бажаючим сфотографуватись на Кавказі лишалось тільки просунути в дірку обличчя.
В останні дні Жорж дуже нервував. Його кликав у Сухумі дядько, обіцяючи влаштувати завідуючим фотоательє. Це була непогана перспектива для Жоржа, який мріяв про блискучу кар’єру, а головне — про хороший заробіток.
До того ж у нього виник серйозний конфлікт з начальством.
Виявилось, що «кавказька» декорація була приватною власністю Жоржа, і на цій підставі він привласнював гроші тих клієнтів, які нею користувалися. Треба було, доки не пізно, залишити все і швидше їхати до дядька. Але на перешкоді до цього стала Варя, якою наш фотограф не на жарт захопився. Власне кажучи, справа була тільки в тому, щоб дівчина покинула школу. А Варя все чомусь зволікала з цим, і в Жоржа (якого, до речі, звали просто Григорій) уривався терпець.
Було вже пізно, давно зачинились двері за останнім відвідувачем, а Варя все не приходила. Щоб швидше минав час, Жорж почав працювати. Друкував фотокартки, промивав негативи, весь час прислухаючись, чи не стукає Варя в двері.
Жарко палали дрова в невеличкій грубці, за віконцем синів пізній вечір. Жорж глянув на годинник і зрозумів, що Варі сьогодні не буде.
— Сьогодні? А може, й зовсім? Ніколи?
Він заскрипів зубами, ображене самолюбство пекло його серце. Чи любив він Варю? Йому здавалося, що любив. Проте, коли вона сказала, що буде кінчати школу, Жорж сприйняв це як гостру образу. Як? Він повинен чекати?
До того ж з Сухумі знову прийшов лист, в якому говорилось, що треба поспішити з приїздом, щоб не загубити теплого містечка.
Ну, ні, він зуміє її вговорити, вона теж поїде! Всі його знайомі дівчата так і бігають за ним, тільки моргни. Не буде комизитись і Варварочка!
Що ж робити? Поїхати до неї самому? Це ж як? На уклін з проханнячком? Треба почекати ще день, а тоді зустрінути, ніби випадково, коли йтиме з школи...
Але Варя прийшла. Спізнилась вона тому, що спочатку вирішила не йти до Жоржа. Якщо справді любить, то прийде до неї сам, чекатиме, доки вона закінчить школу... Та час
