Самотній мандрівник простує по самотній дорозі [Романізовані біографії. Оповідання, роман] - В. Домонтович
Кохання є соціальне почуття. Воно деформується під впливом суспільних взаємин, класової ідеології, смаків, мистецьких ілюзій. Досить переглянути історію Кулішевих кохань, познайомитися з його інтимним листуванням, щоб переконатись у цьому. Стиль Кулішевого кохання — функція соціальної чинности.
Гніт суворого миколаївського режиму тяжить над Кулішем не тільки в сфері його мистецької й політичної діяльности, а й у сфері його індивідуальних настроїв і переживань. Не тільки в своїх ідеологічних переконаннях, але і в своїх найінтимніших переживаннях, у своїх романах він «детермінований», «невільний», «обумовлений», «функціональний», він цілком у владі соціально-політичної депресії.
Усі Кулішеві романи — абстрактні, вигадані, деформовані, ідеалістичні.
Куліш звик ховатись не тільки зі своїми політичними поглядами, а й з любовними мріями. Він звик їх змінювати, затушковувати, ніколи одверто й до кінця їх не висловлюючи.
Історія Кулішевих романів — це історія спроб заховати свої думки, деформувати свої прагнення, зробити свої любовні визнання «лояльними» й «моральними». Як у своїх політичних поглядах Куліш ухиляється в моралізаторство, «просвітництво», в проповідь «слова», так само і в своїх любовних пригодах. Його кохання — його менторство й моралізаторство, вияв його «євангелістичного просвітительства», пророцького месіанства. Він свідомий своєї безсилости здійснити свою любовну мрію.
Політична забороненість, соціальна депресія, громадське банкротство, творча примушеність, необхідність ховатися за псевдонімом, друкуватись incognito — такий Куліш скрізь і завжди.
Як у своїй творчості він мусив вважати на цензурні заборони, мусив погоджувати свої писання з вимогами офіційної благонадійности, — такий він був і в своїх романах. Він не звик іти навпростець. Він звик обминати й погоджувати. Усі Кулішеві романи — зважені, погоджені; усі вони компромісні й опортуністичні.
Він погоджує з вимогами офіційної благонадійности розмови з Леонтієм Васильовичем, як і розмови з Лесею Милорадовичівною.
«Погодженість» — друга натура Кулішева.
3. Гуревич у книзі про кирило-мефодіївців «Молода Україна» (X., 1928) каже про «обмеженість, половинчатість та нерішучість, що лежить на соціальній фізіономії кирило-мефодіївців». Перегляньте любовне листування Кулішеве: на його взаєминах із жінками, на його найінтимніших поривах і рухах серця лежить прикмета тієї самої обмежености, половинчатости й нерішучости. Куліш вагається не тільки в своїх соціально-політичних орієнтаціях і поглядах, але і в своїх закоханостях. Він опортуніст у романах і в громадському житті. Ліквідаторство й ліквідаторські тенденції виразно позначилися на його діяльності як лідера українського громадського руху, вони ж визначають і інтимний бік його життя.
Куліш — романтик!.. Г. В. Плеханов у своїй статті «Мистецтво й громадське життя», аналізуючи окремі факти з російської та французької романтичної літератури, визначає соціальну природу цієї літературної течії як таку, що в її основі лежить «розлад між митцями та громадським середовищем, що їх оточує».
Це вихідне твердження плехановське треба мати на увазі завжди, досліджуючи Кулішеву творчість, ідеологію й життя. Ми казали, що для Кулішевих творів властивий розрив між замислом, справжніми намірами авторовими і виконанням, між зовнішньою тенденцією й внутрішнім сенсом фактів. Цей самий розлад ми спостерігаємо і в романах Куліша. Він ніколи не наважується одверто заявити про свої бажання, про свою хіть, одверто проявити свою змисловість: розкрити себе, розкрити жінку. При зустрічах із жінками він залишається «безчувственним», він одягає маску офіційної благонадійности.
— Під моєю сумною поверховністю страшенна глибина душевна огнем неугасимим палала! — пише Куліш у листі до Лесі Милорадовичівни з 22 лютого року 1859.
Оця протилежність «поверховности» й «душевної глибини», оцей розлад між зовнішнім виглядом і внутрішньою приголомшеною пристрастю — такий був Куліш, і ця двоїстість, суперечливість, несталість кидалися в вічі при першому знайомстві з ним.
Палкий і водночас стриманий, пристрасний і методичний, подібний на пастора чи на вчителя, людина формул, замкнений у вироблених формулах!.. У Кулішеві вражало це поєднання палкої натури з менторством і педантичним провінціалізмом.
— Людина він палка, — описує Куліша Віра Аксакова, — але він замкнув себе в якийсь методизм способів («приемов»), навіть розмови й почасти думки. В ньому багато вчительських способів і якийсь старовинний методизм, тимчасом, як під цим чути пристрасну натуру, що її, проте, як здається, перемагає досить міцний характер.
— Чудний чоловік цей Куліш, — каже в іншому місці Віра Аксакова, — що за плутанина в нього в голові різних понять, а в душі різних прагнень.
Людина мінливих поглядів, хистких настроїв, розбіжних і некоординованих, Куліш мав надзвичайно вражливу, рухливу й імпульсивну вдачу[13].
Він доводив до крайніх границь логічну нитку свого настрою, не рахуючись ні з чим і тимчасом під якимсь випадковим враженням здібний був від усього відмовитись і замкнутись в собі.
Історія Кулішевих романів — це й є історія захоплень і зречень, поривів і здержаности, палкої пристрасти і німотного мовчання. Він кохав, але він не знав щастя здійсненого почуття.
Розділ І. Літо року 1856
1
Романи Куліша з Милорадовичівною, Марком Вовчком, Глібовою, Ганною Рентель — ті Кулішеві романи, що про них ми маємо певні відомості, припадають на другу половину 50-х і на початок 60-х років, на час від року 1856 до року 1862.
Кулішеві було вже тоді 38—43 роки… Отже, його романи — це романи зрілої, літньої людини, якій уже під сорок і за сорок, яка в своїй громадській і літературній діяльності переживає розквіт творчих можливостей, здійснює найкращі прагнення й найпринадніші мрії молодих літ, стверджує своє соціальне призначення, але в інтимному, особистому житті гостро і гірко починає відчувати сердечну зів’ялість, хандрливу втому, дражливу й знервовану байдужість.
Усе в житті, в почуттях, в пізнаннях здається пізнаним, відчутим і нецікавим; усі думки продуманими, усі книжки прочитаними. Дні минають за днями все непомітніше, одноманітніше й швидше. Життєва путь стомлює, як проста путь без цілі: порожня просторінь, безкраїй обрій, блискучо відполірована площина без тіней, бездоганна геометрична конструкція. Картон, лак, дерево, вапно, скло.
До кохання примішується почуття гіркости, навмисности, примушености, надто гіркої гіркости, тієї гіркости, що викликає підозру в щирості й отруює почуття. Серце спустошено, почуття озлиднено. Почуття не так переживається, як конструюється, з безпосереднього переживання обертаючись в логічну схему. І що гіркіше відчуто цю спустошеність серця і порожнечу душі, то пристрасніше сподіванка знайти оновлення в молодому дівочому коханні!..
У своєму самотньому чернечому кабінеті, заваленому інкунабулами, Фауст, упевнившись у суєтній нікчемності пізнань, мріє про Маргариту, про живе життя серця; але в полоні попільного тліну зотліли почуття, і кохання дівчини він купує, продавши душу дияволові.
Отак-о
