Самотній мандрівник простує по самотній дорозі [Романізовані біографії. Оповідання, роман] - В. Домонтович
Доба 50-х років — доба «лишних людей», що не почувають соціального ґрунту під ногами. Віра Аксакова в своєму щоденнику занотовує:
— Ми незадоволені, ми відчуваємо прикрість, але ми параліжовані. Можливо, що ця безсилість походить від того, що ми, як справедливо гадають, одірвані від народу, що до народу й не доходять причини нашого обурення. А без народу яка може бути сила в окремих особах і навіть верствах?
Це надзвичайно влучна оцінка тодішньої соціальної і політичної ситуації; в руках опозиціонерів 50-60-х років, до якої б групи вони не належали, не було жодної реальної сили, що на ню вони могли б спертися в своїх антиурядових тенденціях.
М. Н. Покровський виразно з’ясував цю асоціальність політично-громадських позицій того часу. Він пише: «В руках декабристів була реальна сила, за допомогою якої вони сподівались досягнути своєї мети, — цією силою було військо. В руках Чернишевського та його гуртка жодної реальної сили не було, — тут-то й була ахіллесова п’ята російського демократизму шістдесятих років. Про робітників ніхто й не гадав: суспільне значення пролетаріату зрозуміли в Росії, та й то не всі; тільки згодом, років на п’ятнадцять пізніше. Спробували дійти до селян, але на допомогу самих селян можна було розраховувати тільки в більш-менш віддаленому прийдешньому»[12].
Коли в 60-ті роки бракувало соціального ґрунту, то що говорити за п’ятдесяті?! Брак реальних активних соціальних сил повинен був обумовити розвиток відповідних ірреалістичних, асоціальних і пасивних теорій, де політичну акцію було б замінено на моральні й етичні абстракції, де б центр ваги було перенесено з мас на окрему людину, з акції на інтелект, з буття на думку. Свідомість безсилости й параліжу примушувала деформувати свої прагнення.
Непевність економічного становища, постійні хитання між містом і селом, між Петербургом і Україною, невиразність соціальної приналежности, — дрібний поміщик, дрібний буржуа, буржуазний інтелігент, — визначили таку ж невиразність ідеологічної лінії Кулішевої.
— Сили общественної, — писав Куліш у листі з 30 березня р. 1857, — тепер немає.
— Дика ще наша сторона, — пише він в іншому листі, — що та пуща віковічна. Ще чи не вперше цюкнула сокира. Багато, багато діла! І туга хватає за серце віка, що луна йде пущею од його цюкання. Ой хто в лісі, обізвися! Не багато обізветься людей, шумить, гуде дика природа!
Громадської української думки в 50-ті роки не було зовсім; були самітні одиниці. Тут джерела тих особливостей громадської роботи, що дивують і дивували нас у Куліша. Тут причина й коріння Кулішевої громадської неврівноважности, його асинтетичности.
Переводячи громадську роботу, Куліш працював сам. Він сам у дикій пущі, піонер з важкою сокирою — таке образне самоуявлення Кулішеве. Миколаївська епоха — це роки лункої та пустої тиші навколо рідких та небагатьох борців із самодержавством. Це епоха, коли носії нових відносин, борючись, наштовхувалися на глухе, почасти індиферентне громадянство, почасти на громадянство, що з остраху приховалося. Ця політична й громадська індиферентність ґрунтується на тій економічній депресії, що так характерна для 20-30-х років і яку російська економіка почала переборювати тільки в 40-ві роки, що, звичайно, не могло ще цілком виявитися в політичному житті Росії 40-х років (Гуревич 3. — С. 95).
Куліш не відчуває своєї залежности від суспільства, від громадського попиту на ідеї. Навпаки, він переконаний, що на ідеї, які він викохав і виплекав у середині себе, якраз жодного попиту з боку суспільства й немає. Він пропагує ідеї супроти суспільства, виступаючи проти суспільства. Розрив із суспільством був умовою успіху тих ідей, що їх він проповідував.
— Усе перемоскалилося; рідного краю ніхто не знає й ціни йому не зложить (30/ІІІ—57).
Української громадськости немає, її треба створити. Попри всі свої антигромадські звички, Куліш більше, ніж хтось інший, зробив у 50—60-ті роки для того, щоб створити українську громадськість.
Улюблена Кулішева думка, що її він не раз повторює, це думка про смуток і скорботу праведних і про викуплення людства через страждання пророків, що мають проректи людству вищі «Божі» істини.
В цій атмосфері одірваности, де бракувало громадськости, розвивалася свідомість безґрунтовности, незв’язности, безглуздя.
П. О. Плетньов казав Кулішеві, що всі його сподіванки на національне відродження України — «безглузді».
Куліш не заперечував цього. Так! Те, за що він змагається, безглузде, але саме через це він і бореться. Хай живе безглуздя, бо в ньому живе зерно величного прийдешнього. Те, що зараз здається безглуздим, воно здійсниться через 10, 15, 100 років: безглузде тепер опанує згодом всесвіт.
— Ви, — писав Куліш до Плетньова 3 квітня 1857,— маєте цілковиту рацію, кажучи, що мої наміри безглузді. Коли б вони не були такі, то їх і не було б зовсім! Чи багато з того, що я хочу зробити, пощастить здійснити, це знає сам Бог; але, загубивши віру в необхідність моїх робіт, життя так само загубило б для мене всю привабливість.
Не суспільство стимулює Куліша, а він намагається стимулювати суспільство. Він утворює громадську опінію, розбуркує національну свідомість, іде супроти тих, що втратили свідомість себе як нації, а тому, йдучи проти, всупереч, його світогляд є певною мірою те, чого нема, абстракція, утопія, романтична мрія.
Для Куліша з українського суспільства була фікція, не даність, а завданість. Від перших років своєї діяльности він знав, що для того, щоб громадську думку створити, щоб стати національним трибуном, для цього йому треба йти проти денаціоналізованого суспільства, розірвати з ним. Тут є громадська логіка Кулішевих антигромадських позицій.
Розрив із суспільством — провідна лінія суспільної акції Кулішевої.
— С обществом, к которому мы принадлежим, — писав Куліш в листі з 8 квітня р. 1853,— мы разлучены огромным неравенством состояний, мест, возглядов на вещи.
Звідсіля й ота Кулішева «байронічна» самота, поза метра, зневажливе ставлення до оточення. Він рвав із сучасністю, щоб творити прийдешнє.
В. Коряк (Українська література. — 1928) визначає Куліша як організатора та першого ідеолога буржуазної української літератури. Куліш виступив у цій ролі ще за часів кріпацтва, тобто в ті часи, коли буржуазія українська тільки починала виростати, оформлятись в певний клас, диференціюватись і відмежовуватись, конструювати свою ідеологію й політичну програму.
Початкова доба початкових оформлень, неостаточна диференційованість, приналежність Куліша до «середнього класу» — все це обумовило недостатню чіткість соціально-політичних поглядів Куліша, його вагання,
