Троянди - Мері Горн

- За що я маю злитися на тебе? Я вдячний що ти не кинула мене в той момент і за це тобі моє «Дякую». А зараз ти можеш іти. В нас з тобою більше нічого не залишилося.

Я важко проковтнула і глянула на Артема.

- Ти…ти мене більше не любиш?

Дивне запитання що викликало в Артема легку посмішку а в мене всю схвильованість.

- Я вже казав тобі,  що це ніколи не зміниться. Але я не можу змусити тебе…

- Я люблю тебе, - перебила я чим спричинила зупинку його слів.

- Ні, - сказав він, - Ти це зараз кажеш чисто через те, що тобі мене жаль. Я ненавиджу відчуття коли не можу нічого зробити. Але тобі не потрібно мене жаліти. Справді, Юля. Іди, доки ти не зіпсувала собі життя назавжди. Я змирився з думкою, що відпустив тебе. Не змушуй мене знову пережити твою відмову. Іди…

В кімнату зайшов лікар а рука Артема вивільнилася з моєї. Я не стримала своїх сліз. Він…він справді думає що я з ним тільки із жалості?

Я взяла свою сумку із дивану і пройшла повз Кеті. Вона наздогнала мене на сходах.

- Ей, ти чого? Він тобі щось сказав? Юля, щоб це не було але я впевнена що це його імпульсивне рішення.

Я заперечливо похитала головою.

- Це моя імпульсивна думка, у котрій винна я. Він же тільки зараз її озвучив. Тільки…для мене вона зараз інша