Стань моїм першим - Адалін Черно

Кирило

З Борисом поговорити не вдається. Я набираю його, але мені відповідає секретарка, яка стверджує, що її бос зараз на важливій нараді й не може розмовляти. Вимогу мені перетелефонувати я залишив, але час наближається до восьмої, а Соколов і не думає мені передзвонювати.

Вмовити його на співпрацю попросив батько. Він його давно знає і стверджує, що Соколов має колосальний статок, який можна пустити в потрібне річище. І компанії прибуток, і Борисові добре. Єдине, що дратує — біганина та динамо. У нас величезна компанія, колосальний прибуток, а мене вичитує один можливий інвестор. Хоча, треба зауважити, відчитав він мене сьогодні слушно. І якби не він, незрозуміло, скільки б ми ще втратили грошей.

Втім… проблема ще не розв’язана. Я мав набрати Арбатова, але коли зателефонував батько — передумав. У них сьогодні вечеря, не хочу псувати Іванові настрій, нехай відпочиває. Поговоримо з ним завтра, запропоную зустріч, тому що телефоном такі питання не розв’язуються.

— Довго чекаєш?

У машину вихором вривається потік холодного повітря, яке впускає Кіра, коли відчиняє дверцята й сідає на сусіднє крісло.

— Пробач… я в останню мить шукала свою сумочку.

Вона винувато усміхається і, нахилившись до мене, швидко цмокає в щоку. Копошиться в кріслі з ременем безпеки, поправляє одяг, зовсім не помічаючи, яке враження справив її вчинок. Мене ніби запорошеним мішком тріснули. Сильно так, від душі.

— Кирило? — Кіра штовхає мене в плече. — Я щось не так зробила, так?

І дивиться на мене так… блть, звідки в неї такі невинні очиська? І губи ще ці.

Я відвертаюсь, концентруючись на подвір’ї, з якого нам треба виїхати, тому що від самого погляду на неї в мене в штанах стає тісно.

— Кіре… — каже вже тихіше й чіпає мене обережно. Лише пальчиками, ніби зачепити боїться. — Скажи мені, якщо…

— Все гаразд.

Я стискаю кермо та виїжджаю на дорогу, попередньо пропустивши жінку на білому мерині.

Ми з Кірою дуже різні, і я начебто змирився. Принаймні приготував себе до того, що вона інша. Безпосередня, весела, усміхнена. Ліка, наприклад, ніколи б не залізла до мене в машину з розтягнутими чи не до вух губами й не цмокнула б мене в щоку на радощах. Такі емоції в нас із нею не передбачалися. Я взагалі відвик від них. У моєму житті немає місця подібним ніжностям, тому, коли їх зробила Кіра, я розгубився.

Кидаю на неї погляд дорогою. Довго дивитися не можу, але помічаю, що вона відвернулася до вікна й на мене не дивиться. На світлофорі повертаюся до неї й торкаюсь плеча. Мовчить. І не повертається. Образилася.

Та твою ж матір!

Відкидаю голову назад, прикриваю повіки й видихаю. Спокійно, Багров, ти сам на це підписався. Сам відправив їй смс, сам покликав із собою з ресторану. Ти знав, що вона молода й емоційна. І однаково покликав. І трахав попри те, що їй двадцять.

Коли спалахує зелений, я повністю заспокоююсь і решту шляху веду автомобіль без емоцій. Я старший, зрештою, і маю бути адекватнішим, хоча після й без того насиченого проблемами дня, останнє, чого я хочу — влаштовувати з’ясування стосунків. Поки Кіра мовчить, я сподіваюся, що й не доведеться. Доїдемо додому, підіймемося до мене, замовимо вечерю, і вона відійде. Якщо пощастить, це станеться набагато раніше.

Коли заїжджаємо в паркінг, розумію, що ніхріна в нас спокійно не вийде. Ледве паркую автівку, Кіра першою відстібає ремінь безпеки й вилітає назовні. Дверима не грюкає, й на тому дякую. На мене також не дивиться, ігнорує. Нахріна, питання, мені ці гойдалки? У мене сьогодні вкрай лайновий день, ще й водій залишив автомобіль. У нього справи намалювалися, мені їхати довелося самому, що роблю вкрай рідко.

Я виходжу слідом за нею. Іду до ліфта, де вона зупинилася й нетерпляче стукає носком взуття по підлозі. На момент, коли я підходжу до неї, мене починає дратувати абсолютно все. Починаючи з туго зав’язаної краватки на шиї та закінчуючи брудною підлогою під ногами. День не вдався, і я сподівався, що його скрасить Кіра. Про те, що вона додасть мені проблем, я якось не подумав.

— Не дуйся, — я притягую її до себе за талію.

Витримка, спокій, врівноваженість. Я старший, досвідченіший, мені й залагоджувати конфлікт.

— Я не дуюсь, — каже цілком спокійно й тиснеться до мене.

Може, здалося? На тлі стресу, який мені сьогодні влаштували на роботі — не дивно.

— От і добре.

Я підштовхую її до ліфта, коли стулки роз’їжджаються. Ми разом заходимо всередину, я натискаю кнопку останнього поверху, а потім помічаю її відбиття в дзеркалі. Мимохідь, тому що вона відразу ховає червоні опухлі очі.

— Це що таке? — розвертаю її до себе й обхоплюю за підборіддя, не дозволяючи відвернутися.

— Все гаразд, — стверджує, усміхаючись. — Я просто… не звертай уваги.

Не звертати уваги виявляється дуже складно, тому що я чітко усвідомлюю, що її образив я. Не тим, що не поцілував у відповідь, а тим, що повівся стримано й сухо. Нагадую собі, що їй двадцять і, крім палкого сексу, їй потрібні емоції. Живі та справжні. А якщо їх немає — слова.