Земля - Ольга Юліанівна Кобилянська
Вона звернула свої проникливі очі на засмучену жінку перед собою і додала:
— Село осиротіло, відколи він пішов.
Марійка хитала мовчки головою.
— Чи лиш воно осиротіло! — відповіла гірко. — Чи лиш воно осиротіло? Але я вже послухаю! — додала, підводячися з лавки. — Зроблю, як кажете! Дам вам тепер муки, візьміть із собою, а все, що злагоджу, наднесу завтра до вас сама! Богу дякувати, що йдете в місто! — додала, ущасливлена думкою, що бодай хтось її близький побачить любимця і передасть її посилку. Івоніка аж за тиждень буде у нього, а він, певно, зрадіє, як побачить знайомих із села, та ще, до того, Домніку із клуночком від мамки.
Утерши сльози, що мов мухи лізли їй в очі, почала нишпорити по хаті.
— Відколи знаю, що Михайло слабий, то не маю супокою ні вдень ні вночі, — говорила, обернена плечима до жінки, що сиділа на лаві та слідила за кожним її рухом. — Здається мені, що таки злетіла би до нього! Але де мені йти до нього? Доста, як Івоніка йде! Казав, що буде щонеділі ходити! Щонеділі! То вже хай він ходить! Я рада, що він буде ходити. Все йому буде легше, як побачить тата! Та й казав Івоніка, що він смутний… А мені при тих словах так, як би хто студений ніж у серце всадив… А ви як гадаєте, Домніко, як ви гадаєте?
Домніка потішала розумними словами, що промовляли щиро до серця, а відтак тим, що все «минає». Все мало свій час і все минає. І не таке, та й минає. Вже які вона гризоти мала у своїм житті, гадала, що в землю піде з жури. А бог дав, та й усе минуло, та й вона і до сьогодні живе. Коби здоров'я…
Півгодини пізніше йшла назад тою дорогою, що перше. Сим разом несла мішок на плечах і ступала повільним кроком. Несла муку, з якої мала спекти колачі і хліб для рекрута, а далі й інші речі, які ще в останній хвилі передала за її намовами стурбована мати.
З чорного змарнілого лиця світилися вдоволено чорні очі. Тішилася добутком, думаючи: «Спечу йому два малі колачі й зо два буханочки хліба, а рештою поділюся. Що то хлопцеві пошкодить, як я собі зі всього потрошку візьму? Коби всім така біда, як йому! Гей, гей! Тато щотижня бігає, а мама день і ніч за нього пам'ятає. За мене хто дбає? Той туман?» Її уста викривилися в гіркій зневазі. «Якби я сама не заробила та не придбала, то хоч гинь із голоду! Тут є звідки брати! Вони мають більше, як я! Коби всі їх так кривдили, як я! Хто їм так усе добре зробить, як я? А мій труд не варт нічого? А то, що я йду? Гей, боже, боже!»-зітхнула глибоко і, підкинувши скручений в руках мішок вигідніше на плечі, пошкандибала до своєї хати, що стояла під великим, тепер змертвілим лісом, і прямувала до одинокої цілі в її житті.
Ототу хатину, що дивилася до неї, мов прикована на місце дитина, заповнити всячиною і прибрати стрійно знадвору й зсередини. І се їй удалося, її вроджена інтелігенція і розум перли все до дальшої праці й акції, а відколи Михайло Федорчук покинув хату своїх родичів, пішовши в рекрути, відколи Сава подався за Рахірою, хата Марійчина сталася для неї якимсь невичерпаним джерелом, із якого черпала свої зарібки, та точкою, коло якої кристалізувалися всі живі думки тої даровитої, хитрої голови, спинялись її жадібні руки, руки, що ніколи не спочивали…
Глава IX
Глибока зима. На широкій площині за містом, де відбувалися звичайно військові вправи, уставили за розказом[95] генерала кілька наметів. На ніч вислали туди кільканадцятьох рекрутів. Мали там провести ніч і тим випробувати, чи намети скажуться достаточною охороною проти тріскучих морозів і заметільниць.
Між висланими рекрутами був і Михайло Федорчук. Він і ще один камрат мав також ночувати в однім із наметів. Не сміли спати. Жоден з них не смів заспати, хіба що на коротеньку хвилиночку і то на переміну. «Щоби котрий туман не замерз!» — гукав за ними, остерігаючи їх, один підпоручник.
Настала ясна тиха ніч і привела мороз і студінь із собою. Легені, неначе хлипаючи, набирали морозячого воздуху в себе, а на вії насідали срібні іскорки палючого морозу. Зорі дрижали й миготіли, і їх світло здавалося очищене й відроджене в тій напрочуд ясній, мов кат, немилосердній ночі.
Оба рекрути були за приписом одягнені, одначе, коли зблизилася північ, студінь паралізувала сустави їх тіла. Вуха понапухали, а щоки розболіли й розпеклися, мов огнем поприскувані. Намети сказалися дуже марною охороною проти такої брутальної студені, коли в одній напрочуд ясній ночі, одначе, треба було в них видержати аж до рання.
Під час коли Михайловий камрат умостився на малу хвилину задрімати, він сам проходжувався машинально на означенім місці коло намету сюди й назад.
Грубі сльози тиснулися йому із зимна й з болю все наново в очі. Був до крайності огірчений і розжалоблений. Мерз страшенно, а ніч ясна та скреготяча здавалася безконечною, та супокоєм своїм лиш завзивала до ворохобні[96]. Своїм здоров'ям мали випробувати намети. І невже ж? Хто журився їх тілом? Хто журився їх здоров'ям? Хто журився мужиком? Ет! — збив кулаками докупи, мов грубими грудками землі, і протер морозом отяжілі очі. «А нехай би він свою силу і своє здоров'я стратив, які вніс отут, вернув калікою додому, яка нагорода ждала би його по тім всім? Хто рятував би його відтак? Хто, хто? Еге! Прийди, тату, та подивися, як твій син, як та собака, виє зі студні!» В його нутрі здіймився огірчений голос. «Прийди! І дома гризе студінь, з'їдає, як огонь, але дома ти не собака і не йдеш на безплатне каліцтво, як отут…»
Перед його душею спинилася нараз одна картина, яку бачив раз із своєю мамою на однім торзі і ще й досі її
