Тема для медитації - Леонід Григорович Кононович

гостро пахло прілим листям. Біля сусідських воріт стояла темна «волга» з антеною на капоті, а коло неї — отой чолов’яга, котрого я загледів ще на Московській площі. Не встиг я пройти й десять кроків, як мало не врізався в оту парочку — уздрівши мене, вони знову стали жадібно цілуватися. Коли я поминув їх, дівчина почала щось тихо й дуже швидко говорити. В мені поворухнулася невиразна тривога, однак я відігнав її й, бігцем піднявшись на гору, підійшов до автобусної зупинки. Було вже п’ять хвилин по десятій, і цієї пори автобуси ходили дуже рідко. Я спинився оддалі й запалив. Люди на зупинці мовчали. Глянувши в їхній бік, я завважив, що це двоє чоловіків ув однакових темних плащах. Вони теж крадькома позирали на мене. Врешті цигарка догоріла до самісінького фільтра й стала чадіти. Я пожбурив її на дорогу, й сього менту з гори скотилося авто й на повному ходу загальмувало біля зупинки. Один з чоловіків підійшов до нього й, одчинивши дверцята, заліз досередини.

— Гей, ти... сідай підвеземо! — гукнув мені другий. Я підійшов до авта. Дверцята були відчинені, й усередині світилася панель приладів. — Куди тобі?

— На Ломоносова! — відказав я. — Але як підвезете бодай до Московської площі, то буде й зовсім добре...

— Підвеземо, підвеземо... — сказав чолов’яга й підштовхнув мене до дверцят. — Сідай, коротше!

Я хутко заліз на заднє сидіння. Дверцята гупнули, й авто притьма рвонуло з місця, метляючи світлом фар по штахетниках і цегляних мурах будинків.

— Добре, що ви нагодилися! — полегшено зітхнув я. — А то вже думав, у гуртожиток не пустять...

Водій зиркнув на мене й зненацька зареготався.

— А ти жартівник! — сказав мені чолов’яга, котрий сидів праворуч. І до водія: — Ввімкни світло, лейтенанте...

Під стелею спалахнула жовта лампочка.

— Читай! — сказав чолов’яга й тицьнув мені під носа розкриту книжечку.

— Комитет... — пробурмотів я, здивовано розглядаючи фото, де цей чолов’яга був у військовій формі. —... государственной... безопасности?!

— Попався ти, студент! — озвався водій із-за керма.

В очах у мене пішли жовті плями. В однісінький мент я збагнув усе — і те, що люди, котрі мене супроводжували у провулку, були з кагебе, і те, що в Леляни зараз іде обшук, і те, що ми нарешті влипли і попереду немає нічого, крім довгих років тюрми. Якийсь звірячий рефлекс кинув мене до дверцят — вирватися з цієї пастки! за всяку ціну дістатися на волю! — але кагебісти фахово схопили мене попід руки і заламали їх аж за лопатки.

— Сидіти, студент! На Ломоносова ти ж хотів? От зараз і поїдемо...

— Обшук робити! — докинув із-за керма водій і знову зареготався.

За вікном крутнулися височенні димарі Корчуватського цегельного заводу. Авто гаркнуло і чимдуж погнало під гору, висвічуючи з темряви урвиська, де поросла колюча дереза.

— Ордер показуйте! — загорлав я, щосили пручаючись у їхніх руках. — Ви не маєте права... ордер, суки, ордер давайте! Ордер на арешт пред’явіть, кому я сказав!

— Ні, ти послухай тільки! — сказав один кагебіст іншому. — Оце борзота, га? Ордер йому подавай, цьому...

... від того, що хтось його термосував. Повіки були неначе з олива, однак від того, що він їх розплющував, нічого не мінялося: за ними стояв усе той же густий непроглядний морок, який, немов смола, залляв усенький білий світ; однак усупереч цьому він таки приходив до тями, бо чиїсь настирливі руки ввесь час торсали й торсали його за плечі, й урешті свідомість його настільки посвітліла, що він уторопав: хтось трясе його з такою силою, що голова метляється назад і вперед, а зуби клацають, немов би ними вухналі кують. Юру... Юру, вертайся! — гукав над ним якийсь тривожний голос; краєм свідомости проповзла думка, що цей голос йому начебто знайомий і навіть небайдужий, і тоді він став продиратися крізь пітьму, відшукуючи в ній те, що могло б йому підказати, чий же це голос, такий лагідний і м’який, неначе шовк, голос, який звучить у його вухах, наче музика, голос, котрий пробудив у ньому якесь дуже щемке й болісне відчуття, котре зростало і зростало — аж він зненацька втямив, що це гукає на нього Леляна; й тоді свідомість його запручалася з остатніх сил і таки вирвалася з липкої чорної пітьми, яка зв’язала їй крила, і злетіла до світла, яке вдарило її, неначе омах сліпучо-білого полум’я.

Він отямився. Довкруг не було й душі. Стояла ніч, і крізь яворове гілля проблискували зорі. Було дуже зимно. Він зачудовано роззирнувся, намагаючись уторопати, куди ж поділася Леляна. Адже вона була тут... поруч! — із відчаєм подумалося йому. Нарешті у мізках і геть посвітліло, й він збагнув, що прийняв завелику дозу, котра буквально повалила його з ніг, і Леляна йому просто примарилася.

Він спересердя вилаявся і, гупаючи своїми здоровими черевиками, перевальцем почвалав до хати. У світлиці було темно, мов у ямі; запаливши світло, він укинув у грубу кількоро дровиняк, а тоді поставив чайника і втомлено сів коло столу. Мозок його ще й досі не вийшов зі стану заціпеніння, й думки повзли мляво та неохоче, мов сонні мухи. Од комина дедалі дужче тягло духом нагрітої цегли і сухого хатнього пилу, який темнів у кубасі; нарешті в чайнику, вируючи, заклекотів окріп, і він підвівся й, насилу вештаючись по світлиці, знайшов залізну кварту й приніс її до столу. Кожен рух коштував йому таких зусиль, що ліпше було б нічогісінько не робити, а просто сидіти і дивитися в яку-небудь цятку в стіні; але він добре знав, що з цього стану треба доконечне вийти, бо як пробудеш у ньому іще пару годин, — прийде клямка. Наллявши у кварту води, він запарив чай і, коли на поверхні скипіла брунатно-жовта піна, відпив перший ковток. Чай був такий кріпенний, що аж у роті в’язало; він ковтав його через силу й почував, як потроху починає оживати і до нього вертається здатність логічно мислити і навіть робити якісь умовиводи з того, що трапилося з ним за останні дні. Втім, найдужче у той момент його непокоїв біль, який знову озвався попід ребрами і тут же почав навально зростати, кидаючись шаленою пульсацією; а коли терпіти його стало вже й геть незмога, він дістав з кишені грудку липкої темної маси, одірвав од неї кавалок і,