Тема для медитації - Леонід Григорович Кононович

— Нічого не розумію!.. — видихнула Леляна.

Видіння пропало, і поверхня знову взялася дзеркальним полиском. Баба взяла ножа й хотіла було ще раз розмішати молоко, аж по дзеркалу пішли дрібні бульки. Вони густішали й густішали, — і враз молоко засичало й стало підніматися шапкою лискучої сяйливої піни.

— Господе... а се що?! — подивовано вигукнула баба.

Піна сичала, немов змія, і врешті з неї почав формуватися гриб, який зростав і роздувався простісінько на очах.

— Ану геть! — скрикнула баба, і, вхопивши ножа, провела ним хрест-нахрест над мискою. — Ти чого се до неї ймешся?! Дівка тобі не мати, не дасть тобі цицьки ссати!

Гриб роздувся, неначе кобра, і став хилитатися туди-сюди, але баба хрестила й хрестила над ним здоровим чорним ножем, і він завмер.

— Згинь, пропади, в огненну Отхлань іди! Од жовтої кості, од чорної крови, од білого тіла, — одкаснися!

Леляна вчепилася в мене обома руками. В якийсь момент я подумав було, що вона закричить і тоді нам усім прийде кінець, але вона, мабуть, так перелякалася, що не змогла вимовити й слова.

— На ній свастя Коштрубове сяє, од лиха, біди та злої нечисти оберігає! Тут тобі не гуляти, жовтої кості не ламати, білого тіла не в’ялити, крови християнської не пити! — Гриб став помалу зменшуватися й осідати у миску, озиваючись глухим невдоволеним клекотом. — Мрець у землі, камінь у воді, місяць у небі! Іди собі на чорний дунай, зла прояво! На кровавий дунай іди, на огненний дунай іди, нечистий духу! Там будеш пити кров із тих, що в камінному лісі виють!

Коли в мисці знову забіліло молоко, баба поклала ножа на стіл і знеможено розіпнула хустку.

— Не знаю, діти, що се за знак! — сказала вона й подивилася на Леляну, котра...

... отямився — й уздрів перед собою дворисько, і горідчик, геть занесений жовтим листом, і далекий осінній круговид, що прозирає крізь голе віття дерев; і дивно-дивно зробилося йому від того, що він сам-самісінький сидить отуто на призьбі, а Леляни чомусь коло нього немає. А, зненацька подумалося йому... вона ж пішла до криниці! — й невимовна світла радість переповнила його істоту, коли він уявив, як зараз у хащах старого садка замріє невисока тендітна постать і на сонці огнистим спалахом засяє золота корона її кіс; але тут же його неначе штовхнули в плече — й він побачив свої руки, в які назавше в’їлося порохове гариво, і грубий солдатський комбінезон, який шурхотів і лопотів на ньому, наче брезент, і запущене обійстя, в якому тхнуло пусткою і смертю; й тоді він збагнув, що все вже минулося й існує лише як спогад, який давно побляк і втратив свої барви й запахи. Це була остатня думка, яка червоною плямою промайнула в...

ГЛОСАРІЙ.... не знаю, чи вціліє цей рукопис до тої пори, коли на світі постане самостійна українська держава. Пишучи ці рядки, я добре усвідомлюю, що моє життя — всього лиш крапля у тому океані, який зветься Україною; і що могла змінити одна-однісінька крапля серед чорного хаосу свавілля, яке чинить партійно-радянська наволоч на нашій землі? Те, що ми робили, було спробою зберегти власну гідність; ми знали, що результат буде нульовий, та все одно робили це, бо не хтіли почувати себе двоногою худобою, котра з радісним ревом крокує під барабани. Звичайно, уся наша діяльність була хибною в самісінькій своїй основі, адже існує тільки один метод боротьби з комуністичним режимом — збройний терор; та ще більшою помилкою було вважати, ніби ідейний вождь нашого руху — націонал-комуніст Іван Дзюба. Навіть зараз я сумніваюся, чого ж більше, шкоди чи користи, принесла Україні його книга «Інтернаціоналізм чи русифікація». Відомо тільки одне: вона призвела до того, що ми почали вважати себе вірними ленінцями, а тодішній режим — засиллям ревізіоністів, яких, однак, треба закликати до громадянського діялоґу. Коли нас брали на розповсюдженні самвидаву, ми встрявали в суперечки зі своїми слідчими й намагалися переконати їх у необхідності широкої публічної дискусії з наболілих проблем; кагебісти радісно кивали головами і час від часу вкидали такі собі невинні запитання, що, на перший погляд, нітрохи не торкалися конспіративних методів нашої роботи. Врешті нам давали підписати протокол, і ми з жахом бачили, що з наших слів ці здорові треновані хлопці, схожі на молодих звірів, зліпили образ ворога, який шляхом розповсюдження наклепницької літератури намагався підірвати політичну та економічну основи радянської влади! Аж тоді хід наших думок трохи мінявся, й ми починали здогадуватися, що ніякого діялоґу з цією фашистською владою не може бути; що комуністи — це не люди, і до них не можуть бути застосовані загальнолюдські норми моралі й права; що їх потрібно розстрілювати, вішати, топити, давити гусеницями танків, рубати на шматки й розкидати по вулицях, — щоб усі бачили, яка страшна й невідворотна кара чекає на кожного, хто носить коло серця цей диявольський квиток!

А символом партійної ідеології для мене був і на все життя залишиться Київський університет. Багацько води втекло відтоді, як я покинув цю одороблувату червону кам ’яницю, а й досі нудить мене від одного тільки спомину про його величезні аудиторії, в яких немов би на віки вічні завис їдкий чад марксизму-ленінізму з його теорією класової боротьби та партійностю літератури; й зараз мені сняться його похмурі темні галереї, де так і жди, що з-за рогу вискочить партійна почвара, озброєна гострою ідеологічною сокирою; і нині бачу я кабінети, в яких, неначе тхори в норах, сидять партійні фюрери зі здоровезними вгодованими рилами і божевільними очима...

Зі Стояном у нас відбулася тільки одна розмова, й говорили ми на сходовій площадці в гуртожитку.

— Я хотів побалакати з тобою ось про що... — сказав він, спершись ліктями на поручні й замислено дивлячись униз.

— Ну? — не втерпів я.

Він випростався й глянув мені просто у вічі.

— Я хочу, щоб ти нарешті облишив Оляну!

— Що?! — перепитав я.

— Те, що чуєш! Послухай, доки буде тривати оця гра з вогнем? Ти що, не бачиш, яка зараз обстановка в місті? У зв’язку з діяльністю Руденка й компанії назріває нова хвиля арештів... ти не розумієш цього, чи як?

— Ну,