Огненне коло. Людина біжить над прірвою - Іван Павлович Багряний

Довго так тинялися карнач і вартові, водячи Максима в наручниках… По довгих блуканнях смертельно натомлені й люті вартові з карначем і Максимом припхалися назад. Так і лишилось невідомим для Максима, куди й чого вони водили його в таких «гарних», в таких міцних німецьких наручниках?..

Прибувши назад, деякий час усі стояли посеред двору, серед уламків і вивернутих брил землі. Карнач із вартовими побубоніли щось, поплювали, боячись навіть закурити в такій зловісній темряві, й вирішили чомусь не заводити Максима назад до «камери». Вони завели його під ту шопу, де недавно сиділи жони–мироносиці, й залишили його там у наручниках. Вони не зняли їх, а здали його так вартовому, що відповідав за цю «тюремну точку», й звеліли чекати.

Вартовий посадив Максима на якусь діжечку біля зовнішнього стовпа, а сам десь заховався вглиб, проказав звідти звичайну формулу попередження й після того більше нічим уже не нагадував Максимові про себе — десь тільки мовчки й пильно за ним стежив.

Таким чином, нарешті Максим лишився на самоті з собою.

Максим був радий і такій самотності. Перешкоджали трохи наручники, але він скоро й про них забув. Обіперся спиною об стовп і занурився в свою втому, в забуття, в глибокі, тяжкі свої думи. Навколо тільки мла й ще щось — туман не туман, дим не дим, газ не газ. Усе те перемішалось разом після довгих бомбардувань, і пожеж, і тління, й випарів, і холодного–холодного заціпеніння. Навіть не знати було, чи то хмари клубочились на небі, чи то клубочилася там сама чорнота ночі. І серед тієї чорноти було задушно й тихо, немов під переверненою діжкою…

Коли Максим по деякому часі прокинувся від холоду із забуття й розплющив очі — було якось аж дзвінко від тиші й… зоряно! Низько–низько нависли над землею й мерехтіли зорі. Міріяди зір. А під ними — холодна мла й принишкла тиша. В тій тиші було чути, як десь дзвінко тріщали крижинки на пришерхлих від морозцю калюжках… Зорі були якісь аж наче червоні, мовби заплакані. І чувся дух — ледве вловний специфічний дух безмежного румовища, над яким ті зорі нависли.

І ще щось…

Максим прислухався, й волосся йому почало ворушитися на голові. Він услухався всім своїм єством і вдивлявся викоченими очима в темряву, мов намагаючись те «щось» побачити, але побачити нічого не міг. Перед очима — тільки зорі… Вони виступили на чорному небі, немов буйна роса, немов аж осипаючися над пришерхлою землею. А під ними — чорнота, мов у безмежному–безмежному проваллі, й нашорошеність, як в урочисту годину перед творенням світу. Ніде ні людського гомону, ні вітру, ні рипу, ні стуку. Штиль. Штиль чорного, глухого північчя, тієї години, коли, мовляли старі люди, десь там у пеклі «чорти навкулачки б'ються», а весь світ причаївся й слухає.

Штиль… Ні, не штиль. Прислухався… Тиша гойдалася. Вона гойдалася все більше й більше. І вже чути було виразно — над усією землею стояв далекий–далекий клекіт. Перекочувався, наростав, наростав… Стихійний, жаский, безмежний клекіт. Мовби лемент грішників у пеклі. Містерія! Якась моторошна опівнічна містерія… Нарешті — збагнув:

«Та то ж собаки!..»

Так, то валували собаки. Це явище завжди потрясало Максимову душу — ця дивовижна собача симфонія. Ще змалку він чув її над цим містом отакої–от зоряної ночі, і сонне місто здавалося йому тоді безмежжям усесвіту, а собачий лемент над ним — містерією другого життя, життя якихось інших, потойбічних істот, що перевтілилися в псів і зчиняли свою перекличку, коли людський світ засинав. Вони заводили тоскну гавкотняву в бездонне зоряне небо, — спочатку всі пси десь на одному кутку міста, потім до них приєднувалися всі пси другого, третього кутка, і далі, далі, на всіх кутках і по всіх вулицях, площах і околицях здіймалося море лементу й розливалося все ширше й ширше. Воно перекочувалося на передмістя — на бойні, на чинбарні, на сонні хутори й села, на далекі–далекі виселки й котилося звідти назад, на південь, на північ, на захід, на схід… Однотонна, безперервна гавкотнява. Вони всі — тисячі й тисячі псів — повторювали все одну й ту ж саму ноту — до безконечности. Одну ноту. Різнилися лише тембром — тонюнькі дисканти, тенори, баси, тяжкі захриплі октави… І мимоволі приходило на думку — хто ж диригує тією дивовижною містерією? А хтось–таки диригував!..

Зорі осипалися тихо над тим лементом, а він усе клекотав, клекотав… Пришерхла земля, взявшись морозцем, тихо відбивала зорі в свічадах примерзлих калюж і калюжок. Такої ночі й під такий лемент колись, — пригадував Максим, — не міг він, бувало, заснути й обертався до самого ранку з широко розплющеними очима. Це бувало ще в дитинстві. Але справляло це тоді інше, відмінне, ніж тепер, враження на Максимову душу. Та й той лемент, те валування собаче, далебі, було якесь інакше тоді. Бо ж тоді кожен пес мав господаря, мав певне пристановище, а кожен господар мав дах над головою, свій дім і свій окремий світ у ньому. Господар засипав, а пес, скориставшись із безгоміння й нудьгуючи на ланцюгу чи підкоряючись інстинктові прапращурів, починав перекличку. І в тім валуванні, в тім усім клекоті тоді була тільки тяжка нудьга собача і тільки собача скарга. Хоч і безмежна, хоч і таємнича та вражаюча своїм стихійним виявом, але тільки собача. А тепер…

Максим, що мав за собою вже тридцять п'ять років тяжкого життя, пройшов вогні й води, й усе пекло земне, вслухаючись тепер у цей клекіт, у цю дику північну містерію, раптом відчув якийсь містичний жах. Десь у підсвідомості виринув навіть сумнів:

«Таж хіба це собаки?..»

Ні, це над збомбленим, зруйнованим, поритим ямами й окутаним смородом піроксиліну містом, що лежало, втоптане в землю, під холодними зорями, ридали душі всіх забитих і замордованих, розірваних на шматки й ніким не похоронених, безпритульні й безпорадні, непотрібні ані на землі, ані на небі, ані в пеклі. Це вони зчинили страшний плач, страшне голосіння. Безмежний, потрясаючий лемент… У чорній тиші північчя, під холодними тремтячими зорями, вони тужили на всі голоси й на всі ноти… Такого Максим ще ніколи не чув. Це було монотонне повторювання однієї ноти безліччю голосів. Це було витягування цілої рулади, пересноване тужним виттям, що навівало жах, від якого ворушилося волосся.

Якась космічна ієреміяда, доведена до найвищої точки.

Повстання мертвих…

Ні, ревище мертвих разом із живими — над