Вогняна зима - Андрій Анатолійович Кокотюха

не надто комфортною. Гайці ж легко використають погодні умови, киваючи на несприятливу, критичну, явно аварійну ситуацію, яку створює на трасі велике скупчення автівок. Звісно, аби не пустити Автомайдан до Мордору — тут, у натовпі, уже давно охрестили так резиденцію Януковича, — гайці разом із ментами та суддями знайдуть інший привід. Власне, придумали — заборонили масові акції, про всяк випадок перегородивши підступи даішними легковиками та завбачливо підігнаними «КамАЗами».

Зараз той блокпост уже обклали з усіх боків повстанці. Майоріли прапори, з різних сторін цілилися професійні камери журналістів і маленькі — з мобілок та смартфонів. Найбільш управні просто звідси, з траси, викидали картинки в Інтернет. Дружна «ганьба» глушила поодинокі мегафонні заклики. Усе це забивали автомобільні сигнали, відтворюючи то звичайне довге дратівливе гудіння, то — скандування динамівських болільників: та-та-татата-тататата-тата!

Мружачись на сонці, Котя позіхнув — раніше делікатно прикривав рота, тепер не зважав, чи пристойно це виглядає, — заховав руки в кишені куртки й неквапом рушив до свого джипа. Шевель із Зубком та іншими обуреними тим часом узяли чиновника зі «шпаківнею» в щільніше кільце. Хоч, за Котіними прогнозами, нічого, крім випускання пари, це не дасть. Уже місяць, відтоді, як почалося, Стогов, знайшовши для себе відповідь на безліч питань, досі не міг пояснити собі та іншим одне, ледь не головне: чому вони всі, від кожного такого безбарвного сірого «шпака» до президента країни, не бояться.

Ішлося навіть не про розгнівані людські маси — проти них завжди знайдеться «Беркут». Котя готовий був триматися до останнього, та відчував: поки це все іграшки. Напевне, у верхах розгойдують ситуацію, і Майдан швидше потрібен їм, аніж навпаки. Щойно існуючий баланс із різних причин буде втрачено, у хід може піти зброя, серйозніша, ніж кийки беркутів та ментів, судові повістки, газові й димові гранати. Він не збирався йти голіруч проти гвинтівок з автоматами. З його нових, — а так здається, старших, дуже давніх! — знайомих так само не було камікадзе. Котя переконався: розігнати людей по норах не просто, проте влада має всі права, можливості й засоби, аби зачистити територію протягом двадцяти чотирьох годин.

Але це — показушна сила. Крайній захід, який людина, що має абсолютну владу в країні, завжди може виправдати й виправдає. Поруч, напевне, є маса мудреців, які готують відповідні закони й постанови, при цьому посилаючись на якийсь міжнародний досвід та світові практики наведення порядків і приборкання непокірних. Котю більше переймало, чому ані президент Янукович, ані всі, хто наближений до тіла й приймає реальні рішення, не боялися застосувати силу раніше. І не боятимуться надалі.

Він зупинився, закурив.

Повз нього пройшла колона чоловіків у камуфляжних штанях, туго зашнурованих берцях, лижних та велосипедних наколінниках. Голови прикривали переважно будівельні каски, та було кілька зелених, солдатських, схожих на невеличкі казанки від польової кухні. Рухалися мовчки, ніби й не знали про заблоковану дорогу. Серед звичних уже синьо-жовтих прапорів Котя побачив довге чорне вудилище, на якому вітерець тріпав полотнище з ликом батька Махна.

Бізнес Котя почав уже на четвертому курсі університету. Можна сміливо твердити, що він активно заробляє гроші вже понад десять років. Щойно почав, швидко зрозумів: успіх прийде, якщо вміти домовлятися. І при цьому раз та назавжди усвідомити дуже просту річ: якщо партнери тобою не задоволені, не лише партнери — середовище, у якому ти варишся, з різних причин відторгає тебе, треба або згортатися, або — домовлятися. Інакше — крах, кінець, амба. Повна втрата всього, включно з довірою до себе й того, чим ти займаєшся. Підприємець Костянтин Стогов боявся такого розвитку подій для себе. Він не ідеал, чудово знав це, та частіше, ніж хотілося, змушений був переступати через себе.

Будучи дорослим мужчиною з вищою освітою, Котя завжди цікавився, чим живе його країна. Не з усім погоджувався. Навіть частіше не приймав того, що робиться у верхах. Проте пам’ять лишалася свіжою. І на його пам’яті влада завжди боялася втратити не стільки підтримку людей, — її вона ніколи не мала навіть на п’ятдесят відсотків! — скільки довіру партнерів. Передусім, звісно, західних. Тож фінал будь-якого конфлікту з тих, ранішніх, можна було прогнозувати більш-менш точно. Відсоток погрішності не аж такий великий.

Нинішні майстри в прийнятті рішень у порівнянні з попередниками прогнозованими не виглядали.

Для Коті такий висновок зовсім не означав велику сміливість ворога.

Але ще менше поведінка впертої рогом влади нагадувала переляк.

Ті, кого на Майдані та за його межами називали не інакше, як бандою, не думали про наслідки для себе, бо не боялися їх.

Стогов і зараз, докурюючи, гнав від себе думки, які давно, повільно й упевнено вкручувалися в голову, щоб закріпитися міцно й лишитися назавжди. Висновок, той самий, очевидний, підказував досвід спілкування з двоюрідною сестрою матері, котра працювала в психіатричній лікарні на Фрунзе, знаменитій Павлівці. Причому не просто в лікарні: вона займалася судовою психіатрією. Тітка могла розповісти й часом розповідала безліч історій, котрі лякали не надто підготованих і вже аж дуже субтильних душею. З чого випливала давно відома, та чомусь забута істина: страху не знають лише ідіоти.

Не лайливе слово.

Медичний, клінічний діагноз.

Здатні налякати інших несподіваними, непередбаченими, нелюдськими вибриками, самі психи, явні й приховані, усвідомлюють небезпеку для себе, коли на власні очі бачать власну кров.

Але будь-який психічно хворий завжди знайде виправдання своїм діям, які нормальна більшість вважає щонайменше неадекватними. Тому з ним неможливо домовитися.