Смутна доба - Микола Смоленчук

Помітили втікачів і на галерах.

За наказом Сагайдачного джура підняв пернач[146]. Чайки збилися у нерівне коло, зупинились галери з невільниками.

— Що діяти маємо, лицарі! — вигукнув Сагайдачний, обводячи поглядом насторожене козацтво.

Довго чекав, проте відповіді не одержав. Крайнє слово належало йому, наказному кошовому. Що він скаже, те буде зроблено.

— Слухайте мене, козаки, і ви, невільники! Спаде на море ніч, чайкам розсипатись, але так, щоб бачили берег, йти краще мілиною, куди не зайде галера. Зустрінемось на Тендрі. Хто прийде першим, тягніть чайки у лозняк і чекайте всіх. Всі чули мене? Старші, вас питаю?!

— Чули, батьку! — донеслось звідусіль.

Сагайдачний показав полковницьким пірначам на захоплені галери, борта яких обліпили невільники.

— Турки гнатимуться за вами, чайки вони ще не помітили. Хіба здогадуються про них. Ви повертайте в море і гребіть день І ніч до Кінського острова, що в гирлі Дніпра. Від вас залежатиме, бути вам на волі чи повернутися на землі агарянські.

— Ніколи! — ревіли галери.

— Повторюю, ваша доля у ваших руках. Осилити невірних нам не під силу, надто їх багато, — поглянув він на обрій, там уже кожен бачив десяток ворожих суден. — Та й не повернуть вони вас у неволю, пустять рибам на корм, так завжди робили, не ви перші. То ж до Кінського острова, а там паліть галери і на берег. Сушею вони за вами не гнатимуться, браття! До зустрічі на Січі!

То були останні слова Сагайдачного.

Галери круто повернули в море, у тихий травневий вечір. Чайки сипонули, як миші з току, котрі зачули небезпеку.

— Ночі не буде і в нас! — висловив припущення напарник Ілляша.

Чайки, наповнені козацьким хлібом, так прозивалися у січовиків трофеї, сіли ще нижче, мало не черпали бортами воду, але невпинно неслися на північ, дужі сплески весел порушували вечірню тишу. Небо уже сіяло зорями, голуба безвість аж палахкотіла ними.

Лише зрідка чувся голос наказного:

— Гей, на кормі! Пильнуй за Чумацьким шляхом!

Вони спали, не випускаючи весел. Ілляшеві нічого не запам'яталось, крім весел і хвиль, доки чайка не виповзла на східний піщаний берег Тендри, куди вони прибилися. Там зібралось уже зо два десятки човнів. Прийшли новини і від козацьких пікетів, постійних на північному березі острова. Турецькі галери, виявляється, вернулися ні з чим. Так і мало бути, невільники вдруге потрапляти в рабство не захотіли.

Козаки не діждалися двох чайок (може, не уникли турок або буря розкидала весла), так і рушили без них до гирла Дніпра. А як досягли плавнів, полегшено зітхнули: були вони уже вдома.

— Великий Луг, братці!

— Слава Сагайдачному! — ревіли дужі горлянки, полохаючи берегове птаство.

— Батькові козацькому слава!

А він незворушно стояв на носі першої чайки, наче вигуки козаків його не стосувалися.

Буде Конашевич ще в Синопі і Трапезунді, штурмом візьме неприступну Кафу, прижене не один десяток турецьких сандалів з Дунаю, але й тоді не тішитиметься так перемогою, як першою.

Кілька днів Січ ходила, як перед Ноєвим потопом, особливо на березі, де хмільні переможці збували шинкарям козацький хліб та пригощали голоту[147]. Прибилися й невільники, вони таки досягли Кінського острова. Вчорашні бранці[148] вважали Сагайдачного своїм рятівником, повсюдно вчиняли йому хвалу.

Одного ранку довбиші ударили в котли, і посунули всі жителі курінних сотень під січові хоругви на центральну площу січового укріплення. Вольна рада обрала Конашевича, вчорашнього однокашника, а нині полковника київських реєстровців Петра Сагайдачного своїм гетьманом. Не король призначив, а обрала січова рада!

— Слава гетьману запорізькому! — летіли угору шапки.

— Батькові нашому Конашевичу слава!

Ілляш та реєстровці, котрі побували в поході, пишалися своїм полковником і теж кидали вгору шапки з малиновими верхами, сьогодні й вони були причетні до гучного запорізького свята.