Ротонда душогубців - Феодосій (Тодось) Степанович Осьмачка

звертала уваги на те, як бачені речі зустрічали сонце. А тільки відчувала босими ногами холод каміння і ранкове повітря, від якого її голим литкам було холодно. Нарешті вони минули ярок і стали коло дверей тієї хати, що була над ним. Високий чоловік знайшов у стіні білий ґудзик і натис на його пальцем. Всередині за дверима задзвонило, і незабаром відти спитався чоловічий голос:

— Хто там?

І Гапусин супутник аж пригнувся від передчасної чемності:

— Вибачайте, будь ласка. Це Чудієв.

— А… Ви…

І відчинилися двері, і показався Іван Брус. Він стояв у сінях збоку. Гапуся його враз пізнала, хоч він і був у довгім нічнім халаті вишневого кольору і попрохав:

— Заходьте… Заходьте, будь ласка.

Вони ввійшли. І всі через сінці увійшли в кімнату. Пан не роздягався. Іван Брус подав стільці і Гапусі, і її супровідникові, а сам сів у себе на ліжку. І обізвався високий чоловік:

— Оце привів я вам вашу землячку…

І хазяїн аж витягся своєю постаттю від здивування:

— Мою землячку?

— Атож… Приходжу я з нічного діжурства і тільки що зняв бриль, щоб покласти на поличці під вішаком… Ще й з рук не випустив… Аж тут чую — хтось не своїм гласом кричить: «Рятуйте, хто в Бога вірує!» А це, ви знаєте, є останнє слово усякого українця в дискусії із смертельною небезпекою. Мені зараз же і тенькнуло, що хтось із села кінчає свою дискусію. І я знов свій бриль накинув на себе і вискочив надвір. Аж оце ця дівчина, ваша землячка, біжить просто мене, а за нею чекіст… Справжній чекіст… у звичайній кавказькій формі, що запровадив Сталін. І я рішив наздоганячеві віддячити за всю печію моїх переживань. І ось цю маленьку громадянку поставив за свою спину та й жду. А руки аж сверблять до чекістової пики. Коли ні. Він, видно, меткий на смекалку. Негайно залишив свою здобич і зробив належну ретираду. Та й став я дівчину розпитувати. Що? І відкіля вона? І виявилося, що вона ваша землячка. Я її хотів почастувати сніданком, а вона так була перелякана сталінським кавалером, що навіть побоялася заходити до свого оборонця… Вона каже, що вона від вашого батька.

І замовк, чекаючи остаточного висновку з усієї своєї ранкової пригоди. І Брус спитався:

— Тебе прислав сюди мій батько?

— Прислали.

— Може, з листом?

— Ні, вони сказали, щоб я вам сказала, що вони уже умерли…

— Що за страшна нісенітниця?.. А де ж вони тебе знайшли, щоб тебе послати?

— Вони мене не знайшли, а я їх знайшла. Вони лежали у полі під Куцівкою на межі, під стінкою жита. І я їм помогла сісти… І вони мене відти і послали.

Іван Брус побілів. І здавалося, згубив мову, бо мовчав, і всі з напруженням боялися переривати мовчанку. У Брусовій голові мигнули картини з останньої зустрічі з батьком і батькові слова з приводу його одруження. Його душа сповнилася батьковим образом. Він там стояв потужною постаттю загадкової понурості. Вона не була образом ні горя, ні драми, а якимсь несусвітнім приреченням, що дивиться розумно на прихід прийдешніх днів і вимагає розуму від тих, з ким вона має діло. Вона була похожа на кожне передбачення смерті у кожної людини, тільки що раптовніша, через те містичніша і страшніша. Вона могла убити враз, але не вбила і засіла в душі, неначе в землю та сила, що робить землетруси. Вона лишилася у Івановій душі, щоб тіпати нею тоді, коли у голові устане свідомість про самотність і про сирітство.

І спитався після мовчанки знов Брус, зробивши велике зусилля над собою:

— Чия ж ти, і чого ж ти їх знайшла, а не якась друга людина?..

— Я Шелестіянова… Мене послала тітка, щоб вони мені дали ліків. Я ішла до їх і знайшла їх на межі. І вони, мабуть, тепер уже й мертві, бо не мали сили сидіти… І вони віддали мені й того червінця, що був прив'язаний у чолці їхньої Вигри… щоб я на його купила собі квиток. І я приїхала…

Іван Брус перевів безсилий погляд на Чудієва, і Чудієв зніяковів, і спантеличений і тими словами, що говорила дівчина, і тим враженням, яке вона зробила на Бруса, та й собі умішався в розмову:

— Не візьму я в толк, дівчино, як це могло так вийти, щоб вони таку малу у такий світ посилали?.. І як ти могла згодитися їхати?.. Чи ти про це і своїх батьків питала, чи ні?..

І потім, звернувшись до Бруса, закінчив:

— Неможливо приймати цю звістку за правду… Все це робить на мене враження якогось фальшу, дарма що дівчина, як видно, щира…

І Гапуся миттю після цих слів відвернулася від обох чоловіків до вікна і, приклавши праву руку до очей, затужила… Та ще так гірко та розпачливо, аж сумно було дивитися… І Брус Чудієву заперечив:

— Вона від батька. Вона не обманює… Їй зараз боляче, що їй не вірять. Вона принесла мені тяжку правду, яку я почував ще тоді, коли розлучався з батьком.

Після Брусових слів Гапуся стихла і, повернувши голову до Чудієва, промовила:

— Я ішла до їх по ліки, бо я черевата. Мене Парком осмалив. Мене комеза поставила до його у хазяйство, і він мене подужав… Він усім це робить… Я не хочу бути покриткою. І дядько Овсій мене послали до жінки свого Івана, бо їхні ліки Парком віддав Онопрейовичу… І сказали вони, щоб я розказала, що вони умерли, хоч вони ще й трималися обома руками за землю, коли я їм помогла сісти…