Живі книги - Людмила Петрівна Іванцова
– Ірочко, нам щось таке… Для настрою! – і дівчина зробила над своєю головою невизначений, але енергійний жест.
– А! Кураж?! – закивала майстриня. – Запросто!
– Courage?[18] – здивовано перепитала Амалія, розуміючи первинне значення цього слова.
– Ну да! Так, щоб «грудь колєсом, морє по колєно і всі мужики наші»! – засміялася струнка, але грудаста майстриня. – Щас зробимо! Ні вапрос!
– Ну, всі – то забагато, Ірочко, нам досить двох-трьох! – підморгнула Женька, а «модель» дещо стривожилася від такого ентузіазму, проте подумки «махнула рукою» і розслабилася.
Вона не роздивлялася цю скромну маленьку перукарню спального району, відмінну від тих, до яких звикла за останні роки, не спостерігала в дзеркало за процесом перетворення, не дивилася, як падали на підлогу відтяті від неї частинки… Думки її ворочалися в голові, мов у киселі, та раптом від сусіднього крісла до неї долетіли уривки розмови.
– Ну, то як там, Таню, у Криму? Уже, певне, зовсім літо?
– Так, уже давно тепло, хоч і не спекотно, як улітку. Ти ж знаєш, це для мене єдина можливість побути серед людей, трохи змінити своє життя, хоч вирватися з дому, я чуманію там…
– Розумію, важко тобі, як ти витримуєш?…
– А що робити? Що робити?! Уже сім років… Спочатку я ревла і ревла у відчаї, думала, не вистачить моїх сил, але хто ж, як не я?!
Амалія прислухалася й пошукала в дзеркалі тих, хто розмовляв у неї за спиною, але майстриня кружляла навколо її голови і закривала собою відображене за спиною.
– Таню, ти тримайся, кажуть, Господь вище людських сил випробувань не посилає… Ти й так яка молодчина, бачиш, таки є результат – він же розвивається, не кинутий напризволяще, пересувається вже, хоч і з твоєю допомогою, усе розуміє…
– Так, він розумний, знаєш, ми його до школи возимо раз на тиждень, там із ним займаються, і двічі на тиждень до нас приходить учителька, йому подобається. У школі інших діточок бачить, учора хвалився їм новим годинником, який отримав на день народження.
– Годинник?! Ух ти, який прогрес!
– А то! Він уже літери добре знає, пробує читати, рахує. Маємо свої маленькі радощі. І логопед там працює з ним. Плюс психолог, що спеціалізується на таких дітках, але то більше для мене, щоб я розуміла, як мені з ним поводитися в яких ситуаціях, як стимулювати до самостійних рухів, бо так важко буває, так важко… Особливо тут, у великому місті, де всі біжать, бо вони здорові, а такі ось поховалися по квартирах і не висовуються, то й здається, що немає проблеми. Я коли гуляю з ним там, у курортному містечку, де спеціалізовані санаторії, люди реагують адекватно, там таких багато, ніхто не ховається. Там легше. А тут вирячать очі, роззявлять рота й вивертають шию, озираються: що то таке суне?! Якісь дикі люди… Але ж він нічим не відрізняється від інших, здорових! Йому хочеться грати у футбол, як усім хлопчиськам, мати крутий трек із машинками… Він ЛЮДИНА, тільки рухається не так гарно й говорить не так швидко й багатослівно… Треба лишень захотіти побачити і зрозуміти. Але простіше не бачити. Тому так важко буває, так гірко… Ніби весь світ відвернувся.
– Розумію, Таню, оце горе… Хто міг подумати… Але таки ж він з інтелектом, не так, як буває… Правда, може, це ще страшніше – усвідомлювати, чогось прагнути й бути настільки скутим у рухах, у розмові, – зітхнула майстриня і ввімкнула фен.
Якийсь час Амалія знову чула лише клацання ножиць навколо своєї голови і дзижчання фена десь позаду, але напружувала слух, щоб уловити уривки розмови, яку вели між собою дві жінки.
– Так, у Криму йому легше й краще, таки ж спеціалізований клінічний санаторій, вони знають, що і як треба робити, але я б сама там зроду не впоралася – то на візочку ми, то на процедури… Уяви, навіть коли на грязі йдемо, його потім треба обмити – він весь слизький, важучий, то я тримаю, а мама змиває душем.
– Так, то добре, хоч поміч тобі. А чому чоловік не поїхав із вами?
– Ой, що ти… Хтось же мусить і гроші заробляти! Ти уявити собі не можеш, скільки все це коштує! І ліки, і масаж, і спеціально розроблені для таких діток стільці, стійки, візочки з фіксацією тіла в правильному положенні! Розвивальні ігри, тренажери… Путівка, квитки, зрештою… Без грошей узагалі не знаю, що б робили, не уявляю, хоч пропадай! Але… Але навіть не в тому справа. Просто морально нестерпно! Від усвідомлення того, що дитина твоя стала такою через лікарську недбалість… Та найстрашніше те, що в нашій країні тебе просто не існує, якщо ти не такий, як усі. Ти прозорий! Нікому до тебе немає діла. Адже всі ті функціонери в кабінетах здорові! Вони просто не можуть уявити день, тиждень, рік моєї боротьби за кожну краплю його прогресу! Два роки привчали до горщика. Потім іще два – до унітазу. Цей постійний м’язовий тонус, постійний крик від народження! На руках і на руках – днями, ночами, роками… І радість від найменшого успіху… І відчай від непристосованості нашого суспільства до існування цих дітей поруч зі здоровими, людей, яких легше не помічати… Кожна родина, де таке горе, виживає, як може. Наскільки вистачає сил і коштів. Деякі руйнуються…
Жінка замовкла. Амалія почула шипіння балона з лаком для волосся й відчула знайомий запах, але так і не побачила в дзеркалі тієї жінки. Між двома клієнтками, що сиділи одна до одної спинами, звично рухалися і робили свою справу дві перукарки, яким і до кав’ярні не треба ходити по «історії» – ось тобі вона, сповідальня із запахом лаку для волосся…
– А мама ще дорікає, що я курю! Та я взагалі вже була на межі зриву, хоч руки на себе накладай! Але то давно було. Та подумалося: а що з ним буде?! Хто, крім мене, зможе дбати про нього двадцять чотири години на добу?! Хіба що в якийсь притулок віддадуть, щоб животів там, як рослина…
– Господи, що ти таке кажеш, Таню?!
– Але ж він розумний! Він усе розуміє. Уявляєш, у нього є почуття гумору! Ми були вражені: він навіть сам із мене глузує! То як же я можу?… А є ж іще гірші випадки, де все те саме, а мозок спить… Кожному своє випробування. За щось… А я от, бачиш, вирвалася до тебе постригтися, чоловік підмінив на годинку. Нова зачіска врівноважує. І вихід у люди…
