Паруси над степом - Віктор Семенович Близнюк

— Хоч би флягу взяли з водою! — бурчав невідомо на кого Шумило. — Цілий день будемо смажитись на сонці…

Він ледве встигав за Михайлом. Як підняв Зінько на плечі двопудову «таблетку», так і пер її без передиху; сорочка прилипла йому до тіла, очі скров’яніли від напруги, — а він гріб і гріб землю ногами, важкий, сутулий, по-волячому упертий і невтомний.

По крутому схилу, порізаному весняними струмками, вони спустилися в балку. Вже й тут, у низині, було видно. Неподалік горбився трав’янистий насип шосе; коли пролітали машини, оглушливе ревище котилось долиною, й по укосах балки на голови хлопцям сипався пісок. Володька, спершись на лікті, з тривогою озирав кущі, яруги…

Принишклі чубчики глоду… Сиві клубки — дим чи туман… А де ж краснопільці? Шматок паперу, він би виразно тріпотів білими крильцями на сірому тлі балки. Але умовного знаку не було.

— Посидьте, я розвідаю, — Шумило поповз між колючим глодом. Ось він рукою відхилив гілку і… наче пірнув, злився з землею. Що там? Хвилину, другу, третю відстукували отерплі серця. Не ворушився Володька. А коли тихо, непомітно подався назад, очі його сказали: німці!

Уткнувшись в пісок, вони незрушно лежали на дні балки, а сонце шворнем пропікало отерпле тіло. Скільки лишилось до смерті? Секунда? Може, година? Скоріше б… Від спеки, від нескінченного скреготу машин здурманілим жорном крутилась голова. Скоріше б! Якщо піднімуться німці, почнуть прочісувати балку — кінець. «Ну, піднімайтесь, гади! Хто перший свинцю скуштує?» — стискував Володька слизьку од поту рукоятку нагана. Одна думка пронизувала розпечений мозок: «Де краснопільці? Втекли чи спіймалися?..»

Хто скаже, коли й од чого пробився жмуток сивини в циганському чубі Володьки? Може, того палючого дня у степу, коли він з друзями каменем пролежав у рівчаку, з хвилини на хвилину чекаючи смерті? А, може, вночі, коли повернувся в печери і слухав Ліду, слухав про те, що не давало йому спокою: де краснопільська четвірка?

На якусь годину Шумилова група спізнилась до того, що трапилося коло мосту.

Брати Затягани і Семен Гарба, — про це розказала Ліда, — ждали «печерників» з вибухівкою до світанку. «Ідуть!» — зрадів Семен, зачувши в ранішній тиші обережні кроки. Затріпотіли над кущем білі крильця: ідуть, нарешті! Але йшли… з одного боку, йшли з другого боку… В чорних кітелях… З гвинтівками… Каральний загін!

Німці, схопивши краснопільців, тут же, біля шосе, влаштували своїм жертвам бандитський «млинок»: взяли четвірку в щільне кільце і заходилися бити. Били по черзі, били зі смаком, одкидаючи закривавлені тіла один до одного. Семен Гарба, найдужчий за всіх у групі, бачив, як метляли в повітрі чубами брати Затягани, як хтось із них виплюнув зуби, як хлопці, вже непритомні, звалились на землю. А його, Семена, все ганяли по колу. Градом сипались удари; в діло пішли приклади й багнети; зграя фашистів скаженіла од люті: двадцять не могли добити одного!

Гострий, пекучий удар в голову. Семен широко розкинув руки, наче хотів злетіти… І степ, хитнувшись, упав йому на груди…

Німці залишили коло мосту охорону (на неї й наткнувся пізніше Шумило з хлопцями), а Гарбу й Затяганів кинули на кузов машини. Возили їх з села в село: чиї? Жінки сумно хитали головами: не наші. Та, напевно, і рідна мати не пізнала б свою дитину серед оцих розтерзаних тіл… І все ж знайшовся один, що пізнав напівживих підпільників. Це був Криворотько. Коли запилений грузовик прибув у Табунчанське і карателі зігнали до сільської управи місцевих людей, поліцай теж прибіг сюди: що за зборище? «Ге-ге! — прогундосив Криворотько. — Із мого куща недобитки… Вірьовка за ними плаче! Оце Затяганів сімейка, точно. Кодло більшовицьке!.. А то, здається, Гарбин відлюдок».

Карателі разом з Криворотьком рвонули на машині до Затяганів. Даремно: хата була пуста. Хтось, видно, попередив Ониську, матір трьох чубатих братів-комсомольців. А до Гарби Криворотько не повів гестапівців: уже давно пагорб, де стояла сторожева оселя, заріс бур’яном.

Того ж дня напроти сільської управи німці поставили щось схоже на футбольні ворота. Чотири вірьовки погойдувались на вітрі. Чотири смертники сиділи за кам’яними стінами, чекаючи останнього ранку. Вони ще не знали, що десь тут, недалеко, густа пітьма приховала їхніх побратимів.

…Володьку непокоїли оті блукаючі вогники.

— Грицьку, скільки ти налічив?

— По-моєму, три. Це тільки перед школою…

Якщо почують фашисти підозрілу метушню біля «в’язниці» — відкриють вогонь. Отже, треба зробити все так блискавично й тихо, щоб поліцаї й не писнули.

За горіхом хтось ледве чутно кахикнув. Причаїлися хлопці. Як не продирав Шумило очі — тільки густа, як сажа, чорнота і більше нічого. Він подався на звук. Чиясь міцна рука схопила його за плече.

— Це ти, сину?

— Це ти, батьку?

Дзвоном закалатали їхні серця. Оце так неждана зустріч! А втім, чого неждана? Хіба не помічав батько, що син з перших днів окупації займається своїм потаємним ділом? Хіба не радів, не тривожився, не благословляв його? Та й для сина не було секретом, що за батьком ведуться «грішки». Частенько старий одлучався в Краснопілки… Може, зустрічався з Тарасом Івановичем? Мабуть, і саморобні детонатори придумали вдвох, коваль і вчитель фізики… Батько й син ішли поруч, так би мовити, паралельним курсом, і ось їхні путі перетнулися.

— Ти чого тут, невірний сину?

— А ти чого?

— Цить! Доповідай старшому!

— Старший тут — командир…

— А я хто? Як командир питаю.

— Ти? Командир?! Оце здорово, батьку! — Володька потряс важку батькову руку. — Доповідаю: трійка табунчанських комсомольців прибула у ваше розпорядження. Хмельовий, Зінько і я.

— Добре. Завтра відшмагаю за суперечку. А тепер — марш на місце!.. Та дивіться ж