Паруси над степом - Віктор Семенович Близнюк

Поліщуки на свій лад перебудували курник. Перегородили його стіною — вийшов сарайчик і «кімната». А щоб узимку не задувало з дверей, приробили сінці. Мати сказала: «Треба ще куточок для Ліди». І от «кімнатку» перетнула глиняна стіна, й з’явилась ще одна комірчина, тісна, темна, з віконцем на північ. Тут поставили ліжко, столик та два стільці. Під вікном Валько й Льонька посадили бузок — Ліда дуже любила його ніжний духмяний цвіт, — і сестрин «кабінет» був готовий.

Відтепер Ліда ніби відділилася од сім’ї.

Мати з потаємною тривогою слідкувала, як дорослішає, все глибше й глибше входить у своє, самостійне, життя її донька. Колись було ясне, відкрите дівча — як на долоні. Скільки раз заплітала їй золотисту косу, пестила ніжні рученята і заспокійливо думала: вона моя — до найтихішого поштовху серця, до ледь помітного тремтіння кожної жилки. А зараз — і моя, й не моя. Вже бродить у її душі щось своє; вже свої думки хмарять їй бліде, стомлене личко.

Не легко, ой, не легко розгадати матері, що там на серці у доньки! Взимку, після хвороби, була вона в зажурі, ніби глуха до всього, — не виходила з хати і навіть за книжки не бралася; більше на кушетці лежала, все думала й думала. Тільки промовить інколи: «Де ж вони зараз, хлопці?..»

І раптом — напровесні, коли одшуміла повінь, — прийшла додому зовсім інша: легка й щебетлива, як ластівка; сміється, по хаті кружляє, хлопців за чубчики смикає. Донька повеселіла — і мати розігнулась, просвітліла. Дивується стиха: що з Лідою? Ніби чари скинула…

Що то за чари, дізналася мати випадково. Вночі, крізь сон, почула Лідину розмову з Грицьком. Про якісь печери, про вчителя… Ранком мати — ладком, обережненько! — рішила вивідати, звідки взявся Грицько. Усміхнулася Ліда, зовсім по-дитячому палець до вуст приклала: «Тут вони, хлопці, в селі. Повернулися. Тільки ж, мамо!..» Ну, то зайве — матір застерігати.

І знов, як раніше, поринула дочка в роботу. Та невідома робота не давала спати старій. Вночі прокинеться, крадькома загляне в хатину — блимає каганець.

— Ти все читаєш та пишеш?..

— Треба, мамо, — скаже ніжно, а в голосі чується: «Не питай мене більше, мамо».

А то накине хустину і зникає в темряві. В легкому платтячку, тонка, як билинка, тільки й того, що батькового високого росту.

— Ти йдеш, доню?

— Треба, мамо.

Таких «треба» багато у неї. Треба, щоб зібрались у хатинці друзі; буде бриньчать гітара, будуть сміх і жарти — така собі сільська гульня, але слідкуй все-таки, мамо, щоб ніхто сторонній не стирчав під хатою. Треба, щоб прийшов учитель фізики із Краснопілок — пам’ятаєш, мамо? Ага ж, Тарас Іванович! — буде важлива розмова, не для сторонніх вух. Треба передати ковалеві оцей папірець, але сховай його, мамо, поміж коржів — так буде краще…

Мати, немовби вибачаючись, безшумно заходить в хатину, сідає на ріжок стільчика:

— Ну, як воно там?

Вона вже звикла до того, що Ліда знає, — а звідки, не насмілилась спитати, — як воно там, на фронті. І з надією, з тривогою дивиться у доньчині очі — великі, голубі, задумливі. «Брешуть німці, — спалахне вогнем Ліда, — ніби вони за Уралом. Брешуть! Москва стоїть, як стояла, Волга — у наших руках». Зітхне полегшено мати, піде до сусідки, щоб по-своєму переказати новину: «Не сумуй, Палажко, ще прилетить твій Лебідь. І мій прилетить… якщо голови десь не склали»…

Глуха темна ніч.

Тиша.

І раптом — ба-бах! — у двері.

— Гей, розтаку!.. відчини!

Мати кинулась до вікна. Вибігла з хатини Ліда.

— Одкривай! Бачиш — гуляємо. Став самогону, більшовицька морда!

Хряснуло вікно, полетіли шибки на підлогу. В хату просунулась кудлата голова. Старостин голос:

— І бичка веди! На закуску!.. Спишем, ге-ге, куме?

— Іменно! — це озвався Криворотько.

Загупало під вікном, блиснув ліхтарик.

— Одкривай, чуєш! Двері висадимо.

— Федоренко, де твоя совість, — благально мати. — Отямся!

— Куме, вона ще погрожує. Гати!

Тріснули двері, в сінях загуркотіли відра. Хрипле ричання. Дві темні постаті. А навстріч їм — білі чайчині крила. То Ліда. То її пронизливий крик:

— Не смійте! Не смійте!

— Ти диви?! — оторопіло поліцай. — Голубка! Сама в руки лізе. Тягни, куме, її!

Схрестилися руки — бридкі ворожі руки і гарячі материні:

— Геть, бугаї! Вона ж дитина!

З-за материної спини — скрегіт зубів і Вальчин видих:

— Назад! Сокирою сікону! Льонько, біжи до Шумила!..

— Тю, гвалт підняли! Та ми ж самогону… Тю, навіжені! Пішли, куме, пішли…

І вже за хатою — хмільний бичачий рев:

Ранком у двір заглянув Федоренко. Морда розпухла, обвисли гладкі м’ясисті щоки. Бликнув з-під лоба на Поліщучку:

— Веди корову! Здавати будеш.

Матір наче вдарили під груди. Сполотніла відразу. Діти ж від голоду загинуть! Вже й так світять кістками, щирицею давляться. Одна надія була — на Снігурку, і ту віддати німцям.

Заплуталась сльозинка між зморшками, застигла на сухій щоці.

— Де ж правда? Я ж здаю молоко… по плану.