На високій полонині. Книга 2. Нові часи (Чвари) - Станіслав Вінценз

— Спускати дерево? Нема мови. Ризи не випробувані, хто знає які.

— Паничу, ви певне якусь залізну дорогу будуєте? — сміявся Мандат.

— Продаймо панам дерево на пню і ризи, те, що готове, і йдімо додому, — кепкував Половик.

— У панському бутині не було такої урочистості з ризами, — докоряв Матарга.

Савіцький відрізав:

— Зате були інші урочистості.

— Які там урочистості? — питав Матарга.

— Похоронні.

Їх відразу заткнуло, більше не налягали.

Однієї суботи вони знову відпочивали, а подрімавши з вечора, розмовляли допізна. Розповідали, що на самій горі уже іній заморозив роси, і тільки й дивись, як наскочить зима. Вітролом відважився надзвичайно ввічливо:

— Ну, як же там, паничу, спускаємо колоди?

— Помалу, помаленьку, — промовляв Савіцький.

Петрицьо несподівано заспівав старцівську пісню з-під коломийських костелів. Бо там раз у рік, всередині серпня, у велике, що аж рвалося до неба, свято Вознесіння латинники і уніати один раз святкували спільно, немов були справжніми християнами. І підкостельні старці обох обрядів також. І тоді батярики з-над Прута, також обох обрядів, передражнювали старців на їхню ж власну святкову мелодію:

Ой, дідусю, дідусику, поволи, поволи,

Кості тріщать, гостець мучить, стара дупа болить.

Саме так заводив Петрицьо, і ціла колиба на мить оживилася сміхом. Наслідуючи старцівську мелодію співали всі, і Савіцький також. Але сміх швидко обірвався.

Рубачі почали шепотітися. Шепіт вийшов від мисливця Цвирюка і всі втупили очі у Савіцького. І знову Вітролом спробував солоденько з хитрою посмішкою:

— Паничу, сміятися добре і здорово, але на горішніх порташах вже земля западається під вагою дерева. Тільки й чекай, що впаде сніг, тоді не стягнемо.

— Може би все ж задля проби? — підтримав Фока, — хоч один спуск по ризах, щоб втекти з деревом з верху.

Савіцький скривився беззахисно, як дитина:

— Один спуск — хай буде, коли все буде так, як треба, але зараз — ні!

Вітролом крутився коло нього, як кіт, оглядався навколо, потім дивився на Фоку, дивно посміхався:

— Паничу, це швидше не так, але може, все ж так. Є знак, — він глянув на Цвирюка.

— Який ще знак? — зморщився Савіцький.

— Що треба якнайшвидше, бо — щось насувається… — видихнув Вітролом.

Савіцький оглянув усіх по черзі, побачив то заклопотаність, то похмурість, та навіть прихований гнів. Глянув на Фоку, Фока опустив погляд. Зиркнув на Петриця, той прошепотів:

— Пам’ятаєш світла з Палениці?

Савіцький більше не кривився, спохмурнів, як пан коваль, втратив терплячість і викрикнув:

— То які ж чорти повинні командувати нашою роботою, ті з міста, чи ті з лісу?

Вітролом сплюнув, терпеливо посміхнувся і прошепотів:

— Щез би, а хто ж знає, чи то чорт.

Савіцький мав у очах агресивні вогники, та переміг себе і твердо проголосив:

— Робота повинна йти по-божому і по-людськи, а не серед забобонів і диявольського поспіху.

— А якщо щось буде? — видихнув Вітролом з глибини грудей.

Савіцький опустив руки:

— Ну, то нехай від завтра хтось інший займається ризами.

Всі замовкли. Після голосних шепітних нарад вирішили, що Фока вишукає десь у Бережниці, у Криворівні, або навіть над нижньою Рікою, найманих робітників для допомоги, хай хоч хлопчаків чи дідів, аби лиш борони Боже не жаб’ївців.

Знову на Фоку впали нові клопоти, а навіть прикрощі. Він заповзявся, щоб не переконувати нікого з чужих, щоб нікого не наймати, а тепер мав би попуститися зі своїм самолюбством. Тому він весь час зволікав.

8

Поспішно чи повільно, але все ж не з ризами були найбільші труднощі, ані не вони загрожували запізненням всієї лісосіки. Поруч з тією працею, яка йшла важко, але приносила славу, насувалася ще й та, якої всі уникали: земляні роботи на гаті. І ніхто інший цим заопікувався відразу восени, як сам Савіцький. Але він не зміг нікого з рубачів залучити хоч бий до найменшої допомоги. Кожен з них чемно відкладав, а правду кажучи, всі гидували такою роботою. Вимазуватися болотом, розбивати і відкочувати каміння, це те саме, чим була поганої слави панщина, про яку всі чули, але якої ніхто з молодих навіть не понюхав.

Щоб випередити морози, Савіцький як тільки розвідав ґрунт, підготував гать у загальному, обкопуючи її форми і межі, іноді в товаристві Петриця, а іноді й Фоки. Вони почали від потоку Рабинця і коли рубачі, повертаючись до колиби ще за дня, побачили панича-ковальчука, а також — нечувана справа — свого керівника, ґазду з Ясенова напівоголених і вимазаних болотом, побігли до них в першому пориві на рятунок, але немов для розваги. Швидко роздягнулися, то сміючись, то жартома лаючись, почали помагати, навіть раз чи два закінчували роботу вже при смолоскипах. Не зважаючи на зневагу до такої роботи, вони демонстрували справжню силу, як це говорять про підростаючих ведмедів. Петрисько Мандат стягнув високим паском живота і рубав чеканом скелі, що аж каміння сипалося, а інші втікали якнайскоріше, щоб не дістати уламком по голові. Ґєлета брав валуни на шию і зносив їх вниз туди, де мала бути межа загати. Матарга так не напружувався, він волів кидати з розмаху валуни до самого низу, немов сам Головач. Після таких перегонів вони похитувалися від втоми, як одурманені кулачні бійці. Але не злилися один на іншого, і не товкли й не копали один одного, як бійці, а з ненавистю товкли болото, шарпали лопатами глину. Глина була терпляча. Раз чи вдруге плюнувши їм в лице, бувало, що й бризкала в очі і в вуха так, що їм аж відхотілося цих змагань. Вони закінчували, коли темніло, спльовували ще один за другим і, тягнучись втомлено, поверталися з огидою до колиби. Миючись абияк, хлюпали і мочили одяг, а потім сушили, сидячи напівголими, лаялись упівголоса, погрожували невідомо кому. Вони швидко зрозуміли, що такої важкої праці не вдасться зробити тільки задля самого чесного побратимства, ані задля показів сили, ані задля підбадьорливих жартів. Їхнє бажання відлетіло. Не випадало відкручуватись, оскільки і сам ґазда і панич-ковальчук так втомлювались і вимазувались болотом. Помагали все кволіше, а при тому чекали нагоди якось відкрутитися. Тільки коли лопатами дійшли до липкого мулу, на якому сконденсувалися лісові тумани настільки, що вони руками витягали з нього ноги, а потім ще й на взутті тягли за собою важкі липкі брили, котрі треба було негайно обрізати, поки не застигли на камінь, отоді в них промовила злість. Злість на наставників, котрі змусили їх, не змушуючи, але ще більше злості на грошовитих панів, бо тих не