Українська література » Сучасна проза » Мазепа - Богдан Сильвестрович Лепкий

Мазепа - Богдан Сильвестрович Лепкий

Читаємо онлайн Мазепа - Богдан Сильвестрович Лепкий

В шведській начальній квартирі панував дивний настрій. Крім Гілленкрока, Левангавпта і ще декількох вищих старшин, що, не розговорюючи багато, сповняли прикази свого вожда, всі почували себе ніяково, прямо глупо. Не можна сказати, щоб сумнівалися в успіх свого оружжя, привикли здобувати не такі твердині й розв'язувати не такі стратегічні завдання, а все ж таки щось їх по серці, ніби миш, шкребло.

— Король побільше гармат післав.

— Більше муніції змарнує.

— А що ж йому робить? Відступати?

— Хай би був не приступав.

— Коли ж до його — приступає.

— Скажіть це йому!

— Заспокійтеся, панове, — почав Левенгавпт. — Завтра Веприк візьмемо!

— А чорт би його взяв! — відрубав Реншільд. — Велика мені честь взяти таку твердиню! Правду вам сказати, то мені сором коло такої діри чипіти.

— До воробця стріляємо з гармати.

— Часом воробця тяжче вбити, ніж слона.

— Не знаю, бо я до слона не стріляв, — закінчив уривану розмову Левенгавпт. Але настрою не змінив. Люди були гіркі, як полині, і кусливі, як під осінь мухи. Привикли до побід, і невдача їм не смакувала. Не казали того, але боялися, щоб богиня війни не повернулася до них сумним лицем.

XXXI

Коли ранок дня 7 січня підняв повіки і глипнув, — побачив різдвяне чудо.

Серед білих снігів, обагрених калюжами крові й опоганених грудами вбитих або тяжко покалічених коней, майорів ледяний город.

Вали й палісади, мури і криші обпеклись шкливом гладким, срібно-сяйливим, як на казковому лицарі в казковій кузні викутий панцир. Тільки до ізгибів валів, до щілин частокілля і до вершочків веж вспів притулитися білесенький сніг, надаючи тому і так незвичайному образові ще більшої, якоїсь прямо вже несамовитої принади.

Разом із тим, як сонце з-поза імли виявляло своє зацікавлене обличчя, різдвяна казка набирала щораз більше реальних прикмет, аж коло години 10 рано облилась легкою загравою. І тоді Веприк нагадував зачарований замок, який бачили ми хіба в нашій діточій уяві, розбурханій фантастикою бабусиної казки, замок, весь викутий з ледяної криці, обсипаний алмазом і обжемчужений. Сонце дихнуло на його, він спаленів і займився огнем.

Шведи, замість зі зрозумілою злістю дивитися на город, від котрого перед тижнем відступили і якого вчора ніяк не могли добути, любувалися ним. Навіть Реншільд не сердився, тільки з руки зробив дашок над очима і глядів:

— Гарно. Нагадуються фйорди, коли в тепле полуднє сонце стопить сніги, а ніччю мороз їх ледяним панцирем прикриє.

— Як Альпи після заходу сонця, — додав від себе Гілленкрок. — Сонце зайшло, а вони все ще не хочуть зміняти своєї багряниці на чорну кирею ночі.

— А все ж таки нам треба цей Веприк добути, — рішив король і коло полудня дав знак до приступу.

Почалась антифона гармат, торохтіли мушкети, з луском розривалися ручні бомби. "Бог з нами!" мішалося з "Гур-ра!".

Шведські баталіони йшли руйнувати ту різдвяну казку, котрою недавно тому тішилися, як діти.

Передні ряди несли перед собою в'язанки хворосту і снопи соломи, а то й немолоченого збіжжя, яке у присілках добули. Так захищали себе від куль, а підступивши під твердиню, загачували рови, приставляли до валів драбини і дерлися уверх. Але драбини зісовгувалися по ледянім шкливі і щонайбільші смільчаки летіли коміть головою вниз. На тих, що вспіли вилізти на останній щебель, сипалося каміння, гарячою струєю лився окріп, сокири розчереплювали їм лоби. Хто ж і тую небезпеку минув, ноги собі ломив, бо вали, частоколи і мури, обілляті вечером водою, пообмерзали вночі ледом, гладким, як скло. Від того леду відбивалися кулі шведські і, замість у ворога, влучали в своїх.

Веприка й тепер не здобуто.

Бралося під вечір, як король велів припинити наступ і вдруге післав своїх людей з білою хоругвою у Веприк.

Мручко поїхав з ними.

Король ввічливо, але рішучо писав до команданта, що Веприк взятий буде. За це він ручить своїм королівським словом. Живим удруге від нього не відступить. Але йому жаль команданта і його людей, котрих хоробрість мав нагоду бачити на власні очі. Тому-то, якщо вони пожаліють себе й города, то він забезпечує їм життя та маєток і дозволить вийти з твердині так чесно, як чесно вони її обороняли. А як ні, то поступить з Веприком, як з Батурином москалі. Одного чоловіка живим не лишить.

Командант ще й тепер не міг рішитися. Шотландське розуміння офіцерського обов'язку наказувало йому радше вмерти, ніж здати твердиню. Але ж город і люди? Вони чужі, у них інше розуміння військового діла. До того в городі чимало українців, від котрих годі вимагати, щоб вони були вірні цареві. Може, їх якраз до гетьмана і до його шведського союзника тягне?

І совісний шотландець рішення передав у руки міщан і залоги.

Мручко метнувся між своїх.

— Брати! — говорив їм. — Я вам не лізу в душу й не кажу, кому вам дотримувати віри, Росії чи Україні. Це ваше діло. Але розум! Слухайте, що вам каже розум! Ще якби була якась хоч малесенька надія, що вам на відбій москалі поспіють, то не кажу, бо потопаючий і стебелини хапається. Але чули ви, щоб Меншиков чи який там чорт під Веприк ішов?

— Не чули, не чули, — загуло кругом.

— Так тоді за яку чортову матір маєте ви вмирати й дивитися на люту смерть ваших батьків і дітей? Почулося несміливе:

— Авжеж, авжеж.

— Козак повинен боротися, це його святий обов'язок, але за що?

— За що? — зашепотіло тут і там.

— Обов'язком нашим є обороняти наш край, наші родини, наших дітей, а проклятий хай буде цей, що видасть їх на люті муки й на неминучу загибіль. Згинете всі, як не послухаєте ради вашого земляка, котрий тільки добра бажає вам і цілій Україні. Рішайте, чи хочете жити для доброго діла, чи гинути чортзна за що!

І Веприк здався.

Ранком дня 8 січня відчинилися городські ворота. Шведи увійшли в твердиню, лишаючи поза собою 500 своїх трупів. Дві тисячі москалів і кількасот козаків-українців склало оружжя. Хоробрий командант-шотландець також. Але король віддав йому шаблю.

— Будете моїм гостем,

Відгуки про книгу Мазепа - Богдан Сильвестрович Лепкий (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: