Бора - Галина Костянтинівна Вдовіченко
Чому Володимир Лискович?
Він за паспортом має інше ім’я?
Володимир Лискович! Людина, яка залишила їй дім. Володька з юності, прізвище якого їй довелося згадувати тоді, після виходу з нотаріальної контори.
Тюхтій, штани — «вода у підвалі», хлопець, від якого не залишилося жодної фотографії, вона й обличчя його не могла як слід згадати і зараз не може. Але присвятила йому чомусь кілька сторінок у своєму давньому щоденнику. Навіщо писала про нього, якщо він зовсім нічого для неї не значив? Той був таким собі вгодованим маминим синочком з білими м’якими руками. Цей — зовсім інший: жилавий чоловік з міцними пальцями та твердими долонями. Це не він! Це зовсім інша людина. Зовсім, зовсім інша. У того зачіска була пришелепувата, якийсь чубчик недолугий — у цього їжачок настовбурченого короткого волосся… А ніс! — у того був звичайний ніс, зрештою вона не пам’ятає, який саме, але точно не цей збитий набік шнобель. Але і це зрештою не так суттєво. У людини може бути спочатку прямий ніс, згодом кривий і знову прямий, чом би й ні? Але є відмінності більш суттєві: той Володька дивився на неї крадькома, збоку, тремтів та відводив очі, не витримуючи її погляду, хотів і боявся, аби вона на нього глянула. А цей дивився прямо, зухвало, сам примушував її опускати очі. Цей — сильніший за неї, він робить, що вважає за потрібне, бреше, іронізує над нею, фліртує з усіма. Це не він.
Усяке в житті може трапитись, будь-яка неймовірна ситуація. Але не пізнати людину, з якою колись пов’язувало щось більше, аніж тимчасове знайомство? Ні, такого не може бути!
Бора ледве дочекалася, коли Гордій прийде.
— То ти Володимир Лискович?
Він якщо й розгубився, то хіба на секунду-другу.
— Я. Дуже приємно.
Ще й руку подав, клоун.
— Ти? — видихнула вона. — Ти?
— Я — ти, я — ти, — давай вже вибиратися з цього кола. — Ну я. Що такого? Я мав два імені від народження, у нас так прийнято. У паспорт внесли одне, бо попросили визначитись. Коли прийшов у «Бубуйки», назвався Гордієм. Так назвався у новому товаристві, де мене ніхто не знав, так мене почали називати і так сприймати. Якщо бути точним, тоді я був Горіком, охоче відгукувався на такий варіант. А у паспорті я Володимир. Подібне доволі часто трапляється. Чого ти так переполохалась?
— Та що ти тут вар’ята граєш? Розпатякуєшся! Я тебе запитую: ти той Володимир Лискович?
— Той, що тобі будинок залишив? Ні, я інший.
— А звідки знаєш про того?
— Лідія розповіла. Я теж Володимир Лискович, що з того? У світі навіть не два Володимири Лисковичі. Нас набагато більше, я певен. Нема чого так хвилюватися.
— І ти хочеш сказати, що випадково потрапив у будинок свого тезки?
— А ти що хочеш сказати?
І вона вибухає, вона дає собі нарешті волю, вона дозволяє собі вхопити його за сорочку на грудях, ґудзик відривається, дзвінко падає на підлогу, і Бора з жахом відчуває, що зараз заплаче.
Його руки притягують її до себе, вона чує запах чоловічого поту і рюмсає вголос, як дитина.
— …це я за Івана Івановича так перехвилювалась, — каже вона, заспокоївшись.
— Хм…
— Хай тут живе. Місце є.
— Ага.
— Як ти до цього рішення ставишся?
— Ти тут господиня, роби що хочеш.
— А ти що скажеш?
— Про що ми говоримо, Боро? Це зрозуміло й без слів. А ти знову — про що завгодно, лише не про головне. Кажи, що ти хотіла мені сказати. Кажи, Боро! От коли ти сорочку на мені подерла — оце була ти. Ну давай!
— Де Альма?
— Залишилась на дачі. Далі.
— Я маю подумати. Ти мене геть заплутав. Зараз. Ну так. То ти свій паспорт показав, щоб вони зрозуміли: господар на місці.
— Це зрозуміло й без слів.
— Ти… У тебе щось з Лідією було?.. Я чула, як вона виходила від тебе.
— Ми не спали, якщо тебе це цікавить.
— Чого я маю вірити людині, яка бреше через раз?
— Я зараз говорю правду. Запитуй, що хочеш.
— Як ти збираєшся жити далі?
Гримнуло у передпокої.
— Люди? Хто вдома є?
Божка на порозі:
— Піцу замовляли?..
В руках велика яскрава коробка, очі сміються, не помічає, що невчасно.
І закрутилося… До Івана Івановича їхали усі разом на Лідиному «Фольксвагені-гольфі»: Лідія, Бора, Гордій, Божка та маленький Митько. У палаті на двох Іван Іванович їв курячий бульйон на білосніжній серветці з гарної тарілки із позолотою, порожня півлітрова банка стояла на тумбочці, а навпроти нього, на вільному ліжку, сиділа Ганна Петрівна. Чистила йому апельсин.
— А то, може, зіграємо у «Вірю — не вірю»? — запропонувала Божка. — Ми тут у повному складі.
Веселилися-сміялися, пообіцяли нічого не рухати у саду, поки Іван Іванович не повернеться додому. А на зворотному шляху Гордій попросив пригальмувати на перехресті:
— Мені — туди.
— Ти не залишишся сьогодні? — запитала Бора.
— Я їду, — сказав Гордій. — Давайте, поки зелений.
Ззаду сигналили автівки.
— Куди їдеш? — не зрозуміла Бора.
— На острів Бора-Бора.
І вийшов.
— Що за жарти! — сказала Лідія, натискаючи на газ.
Лист лежав між двома диванними подушками на софі. Ввечері, стелячи постіль, Бора підхопила подушки разом, переклала на крісло, нічого не зауваживши, а вранці під ноги випав згорнутий навпіл аркуш паперу.
«Не бійся, я не він. Просто однофамільці, просто я маю два імені — одне з них занесено у документи. Я інша людина, Боро. Не та, яку ти знала в юності. Таке трапляється, людина може змінитися до невпізнання. У мене це трапилось тричі за життя. Після тебе, у період „Бубуйків“, ти б мене не одразу пізнала. Я не про зовнішність кажу, ти ж розумієш. Хоча і зовнішність тоді теж змінилася.
Друга переміна — коли я кинувся робити кар’єру, поставивши усе на цю карту. А третя — коли кинув усе, чого досягнув, і пішов тимчасово жити на дачу свого товариша й сторожувати у нього. Я вже мав бути далеко звідси, але ж не витримав — захотів подивитись, як ти на новому місці облаштовуєшся…
