Бора - Галина Костянтинівна Вдовіченко
— Геній, але несповна розуму? — уточнила Божка.
— Не зовсім так, — підхопив запитання Іван Іванович. — Сучасні науковці дійшли висновку, що такі самородки, як Никифор, мають особливий мозок: ліва півкуля уражена або від народження, або через хворобу, тому людина справляє враження розумово неповноцінної. Не може, скажімо, дати собі ради з елементарною побутовою проблемою. Натомість права півкуля, яка відповідає за творчі здібності, розвинута сильніше, аніж у звичайної людини. Завдяки цій особливості людина, яка справляє враження такої, що не може подбати про себе й потребує опіки, є водночас геніальним творцем.
— А хто Никифором опікувався? Мама?
— Поки не померла. А згодом бідолаха змушений був поневірятися, жебрати, обмінюючи свої малюнки на їжу. Христинко! — згадав про куліш, — скрути вогонь до мінімуму… Була у Криниці така жінка, на ім’я Параска. Збереглися її спогади про те, як голодний Никифор заходив до них до хати, пропонував свої малюнки за їжу. Параска шкодувала його, давала їсти, а непотрібними папірцями розпалювала пічку. Вона, як і більшість людей, які щодня бачили Никифора, вважала, що ці дивні малюнки годяться лише на розпалювання.
— То як він міг потрапити до Львова? — запитала Лідія. Вона давно вже сиділа, не зводячи очей з Івана Івановича, захоплена його розповіддю. — Та ще й мати у Львові виставку?
— Його Величність Випадок! — урочисто виголосив Іван Іванович і завмер на мить. З піднятим вгору пальцем він сам зараз був схожий на львівський пам’ятник Никифору. — І доказ, очевидний доказ того, що одна людина, один вчинок може докорінно змінити життя іншої людини. Дивіться. У Криницю приїжджає львівський художник Роман Турин, він бачить роботи Никифора. Людині, яка розуміється на мистецтві, цього було досить! Йому нічого більше не треба було пояснювати.
— А міг і не оцінити, — зауважує Лідія. — Хіба мало такого трапляється? Не оцінити і край — незважаючи на освіту, смак та обізнаність у мистецтві.
— Могло й таке бути, чого ж ні? — охоче погоджується Іван Іванович. — Але у тому випадку збіглося. Кажу ж: Його Величність Випадок. Роман Турин збирає дві сотні малюнків Никифора і передає фахівцям з Українського народного музею імені Шевченка — вони саме готують виставку українських, французьких та італійських художників у Парижі. Знову випадок. Знову щасливий збіг. І Никифор, чиїми роботами розпалювали піч, одразу опиняється у товаристві визнаних майстрів, у паризькій галереї «Leon Marseille». Тобто його роботи, звичайно, там опиняються.
— Який це рік? — озивається Гордій.
— 1932-й…
Іван Іванович переводить дух, чекаючи на реакцію, але Гордій незворушно довбає пташиний дзьоб.
— І Никифора визнають яскравим представником примітивізму у живописі, — повертається до теми оповідач. — А через кілька років у Львові Никифор вже буде виставлятися як відомий маляр, як тоді казали, наївного реалізму. І це, до речі, більш точне визначення, саме наївне мистецтво, а не примітивізм, але я зараз не про це… Отже, влітку 1938 року у Львівському будинку архітекторів відбулася виставка Никифора. На відкриття приїжджав автор. А наступного року, як щойно сказав Гордій, народилася його мама. І того ж року почалася Друга світова війна. Долі людей перекрутило-переламало, Криниця залишилась на території Польщі, а Львів опинився під Радянським Союзом.
— А вони не робили спроби знайти одне одного? — Божка крутить і крутить пасмо волосся.
Вона дивиться на Гордія. Той зауважує її погляд:
— Мені про це нічого не відомо.
— Не знаю, дитино, чи ви вчите це у школі, але 47-го року розпочалась операція «Вісла», — повертає ініціативу до своїх рук Іван Іванович. — Насильне переселення. Лемків з Криниці погнали на Балтійське море, на так звані відвойовані німецькі території. Люди мусили облаштовуватись на нових місцях. А у Криниці, за деякими джерелами, українців було до 90 відсотків населення. Кілька разів Никифора разом з черговою партією переселенців висилали кудись під Щецін, і кожного разу він повертався додому, в Криницю. І врешті-решт йому дали спокій. Що, мовляв, з дивака узяти?..
— А донька? — Божка найбільше перейнялась приватним життям художника. — Він не хотів побачити своєї доньки?
— Думаю, він не знав, що у нього у Львові є…
— Горить! — вигукнула Лідія та кинулась до газової плити: — Хто тут готує, кінець кінцем?.. Усю кухню задимили.
Ніхто ще нічого не задимив, усі лиш відчули ледь помітну загрозливу нотку, що виникла у букеті пахощів з-під кришки казанка. Лідія перша її вловила — і врятувала вечерю.
За столом обговорювали новину, лише Гордій сидів мовчки, втопивши ложку у тарілці з кулішем. Підвівся, обмацав кишені:
— Піду покурю, — і вийшов з-за столу.
Іван Іванович провів його очима, розцінивши це по-своєму: куліш не вдався.
— Дівчата… — почав було.
І зупинився. Дівчата так злагоджено й завзято накидали ложками до рота, що запитувати, чи смакує, не було сенсу.
— Нічого, якщо я говоритиму? — запитав він. Йому мовчки дали знак: «говоріть-говоріть», і він охоче повернувся до теми. — Чимало художників-примітивістів мали деякі спільні риси. Маю на увазі принаймні три: бідність, потребу в мандрах та відсутність свого житла. Ніко Піросмані жив у злиднях та ночував по підвалах, він і помер у підвалі, три дні — хворий та голодний — провів там сам-один, аж поки його знайшли й завезли до лікарні, але було вже пізно…
Його лекція була зараз, під стукіт ложок, недоречною, але він цього не помічав, бо сів на улюбленого коника:
— Серед художників-примітивістів було чимало безхатченків. Никифор жив по чужих людях, а коли назбирав грошей на свій дім, — а він вже міг собі це дозволити, бо картини купували, — то було пізно, він уже був хворий на туберкульоз і жити йому залишалось недовго.
— За історією про
