Бора - Галина Костянтинівна Вдовіченко

12

Дощові краплі з парасолі Іван Іванович струсив ще на ґанку — лише тоді переступив поріг. Зачинив двері, неквапно роздягнувся. Обличчя сяє. Витримку має неабияку — мовчить, спершу ставить на тумбочку пакет з продуктами, вішає плащ на пластмасові плечики та сухою шматою протирає мешти. Кілька рухів долонями вгору по хвилястому сивому волоссю, а тоді вже:

— Гордій вдома?

— На кухні, — каже Бора. — Майструє.

— Майструє? Чого ж на кухні?

— Та нехай. На вулиці, бачите, що робиться. Обіцяв поприбирати.

— Я, Христинко, готуватиму на вечерю куліш. Усе, що треба, купив. Хто вдома? Клич усіх на кухню. Я цікаву новину приніс.

— Бомбезна новина! — за півгодини першою озвалася на почуте Божка.

Вона сиділа у кріслі, спираючись на ліроподібну спинку та підібравши одну ногу під себе. Бора кришила ножем жмутик кропу — допомагала Івану Івановичу готувати вечерю: він керував, а вона виконувала його накази. А сам шеф-кухар, стоячи посеред кухні, натхненно розповідав про своє відкриття, раз у раз похопившись, заглядав у папірець та оголошував: «Добре! Тепер до шкварок додаємо накришеної цибулі!.. А зараз засипаємо пшоно…»

Гордій та Лідія працювали за великим кухонним столом навпроти одне одного: він різав фігурку дерев’яної пташки, Лідія виводила чорною тушшю щось наразі незрозуміле. Божка, як завжди, трималася ближче до Гордія.

Новина і справді виявилась неймовірною. Було з чого дивуватися.

Однак спочатку Іван Іванович поставив Гордію кілька запитань, і кожна відповідь помітно впливала на його настрій.

— Ви можете бодай приблизно сказати, коли ваш дід-художник приїжджав до Львова?

— Чого ж приблизно? Це відомо точно, — відповів Гордій, не відволікаючись від роботи, — він перебував на стадії правого пташиного крила. — 38-го року. Бо моя мама народилась перед Другою світовою, у 39-му.

— Так, — Іван Іванович енергійно потер долоні. — А чого він приїжджав, говорила ваша бабуся? Якою була причина приїзду?

— У нього тут виставка була. Виставка талановитого лемка, щось таке приблизно писали на афішах.

— З Криниці? — розхвилювався Іван Іванович. — Лемко з Криниці? Це таке курортне містечко у Польщі.

— Не знаю, — знизав плечима Гордій, — десь з тих місць.

— Так-так-так, — ще більше збадьорився Іван Іванович. — А ви ще казали, що він був німий.

— Це його мама була німа, а він лише погано говорив. Мав дефект язика, то був недоріка. Але моя бабуся — тоді молода жінка — його розуміла, хоча вони були знайомі лише кілька днів. Це зрештою все, що я знаю.

— Так! У це просто неможливо повірити, але здається мені, Гордію, що ваш дід — художник Никифор, — голос Івана Івановича затремтів від піднесення.

— А-а-а, — протягнув Гордій і повернувся до своєї дерев’яної чи то ворони, чи то папужки, натиснув на різець, приставивши його до дзьоба. — Ні. Ви помиляєтесь. Його ім’я було Епіфаній Дровняк. Я мав десь лист — коротка цидулка, написана дитячим почерком, друкованими літерами. Він написав моїй бабусі листа по від’їзді. Нашкрябав кілька слів, бо добре писати не вмів. І у тому листі він називав себе Епіфаній Дровняк.

Іван Іванович схопився за комір сорочки і зробив два кроки до Гордія:

— Правильно! — сказав він у сильному хвилюванні та розщепнув верхні ґудзики. — Абсолютно вірно. Мені треба негайно випити пігулку.

Він тримав свої ліки у картонній коробці у креденсі, за грубим шклом різних дверцят. Тремтячими пальцями вивільнив з фольги рожеву таблетку — Бора вже стояла поруч зі склянкою води. Запив, закидаючи головою, як гусак. І одразу, за звичкою, помив за собою горнятко.

А тоді, заспокоївшись, повів далі:

— …Тому що людина, яка у метриці про народження була записана як Епіфаній Дровняк, все життя називалася Никифор. Натомість у свідоцтві про смерть його записали як Никифор Криніцкі. Це одна й та сама людина. Ваш дід, Гордію, — той самий Никифор, всесвітньо відомий художник.

Ось тоді у Божки й вихопилось:

— Бомбезна новина!

Гордій почухав собі різцем за вухом, відклав пташку вбік і сказав:

— Виходить, я виграв ту гру «Вірю — не вірю». Пам’ятаєте? Коли світла не було. А ви не повірили. Я десь мав кілька маленьких картинок, це точно його роботи, я їх пам’ятаю.

— І де вони зараз?

— Десь є, треба пошукати. Мають бути. Я одразу впізнав: ніби дитина малювала, але незвичайна дитина.

— А що там було намальовано?

— Будинки якісь, залізничні рейки, вокзал… І портрет моєї бабусі. Вона тоді працювала покоївкою у готелі… А Никифор у тому готелі зупинився. Я про нього мало знаю, та й бабуся майже ніколи нічого не розповідала. Мені про це згодом інші люди розповіли. Бабуся померла рано.

Івану Івановичу кортіло поділитися подробицями: він побував у музеї, де працює його знайомий, знавець творчості Никифора. Вони із цим мистецтвознавцем познайомилися колись на семінарі з наївного мистецтва.

— І тепер, тепер — з вашого, Гордію, дозволу — я зможу Олесеві повідомити сенсацію! — урочисто виголосив Іван Іванович.

— Якому Олесеві? — запитала Божка.

— Яку сенсацію? — підвів голову Гордій.

— Олесю, мистецтвознавцю. Сенсацію, що у Никифора Дровняка з Криниці є онук! — відповів обом Іван Іванович. — Адже дотепер вважалося, що у Никифора не було сім’ї, не було дітей! Це сенсація, друзі мої!

— Хм! — скептично буркнув Гордій. — Та кому воно потрібно? І чим я доведу, що це мій дід? Я й вам тоді даремне бовкнув. «Говорило вино», як ви слушно висловились. Ті картинки не знати де, бабусі давно вже немає. Та вони й не оформляли своїх стосунків, це був випадковий зв’язок. Хоча вона справді любила того дивака. Принаймні так виглядало, на думку деяких родаків. Від них я й дізнався те, що знаю. Чим я можу зараз вашим мистецтвознавцям бути корисним? Та й взагалі будь-кому іншому? Мало чого може наговорити якийсь самозванець-онук! І хто він, зрештою, такий? Людина без постійного житла, без постійної роботи, без сім’ї…

— А це, власне, нікого не здивує, — не поступався Іван Іванович. — Никифор все життя був людиною без сім’ї, без постійного житла і без роботи — він просто малював і малював, дуже часто лише заради їжі.

— Никифор — це той бронзовий дивак, що біля Домініканського костелу сидить? — ворухнулась на своєму стільці Божка. — У капелюсіё з піднятим вгору пальцем?

— Він! — підтвердив Іван Іванович.

— Їсти будемо? — запитав Гордій.

— А чому він домівки не мав? — озвалася Бора. — І де він все життя жив? У Криниці?

— Історія така, — зрадів запитанням Іван Іванович. — Уявіть. Травень 1895 року. Курортне містечко Криниця, це підніжжя Низьких Бескидів, Польща. Потім у вітальні покажу на карті. Німа русинка Євдокія Дровняк народжує