Бойня номер п'ять - Курт Воннегут
Тяжко у наймах весь день гарувати.
Але ще страшніше від злиднів конати.
Цілий день щось мокре сиплеться з неба.
І завтра усе буде не так, як треба.
Хатку я мав, і сарай, і козу,
Й все це добро геть згоріло в грозу.
Я вже знайшов був собі дівку гожу.
«З невдахою, - каже вона, - я не зможу».
Весь вік прожив я без срібла і злота,
Бо в нас процвітають брехня і підлота.
Ну і так далі.
Не дослухавши до кінця пісні, Біллі втік на другий поверх свого розкішного білого будинку.
* * *
Тріске піднявся б туди слідом за ним, але Біллі попросив його не робити цього. Потім Біллі зайшов до своєї ванної й вирішив не вмикати світла. Він зачинив двері і замкнувся. Якийсь час він сидів у темряві, перше ніж до нього дійшло, що він тут не сам. Разом із ним був його син.
«Тату?» - озвався він з темряви. Робертові, майбутньому «зеленому беретові», тоді було сімнадцять років. Син дуже подобався Біллі, але він так до кінця й не зрозумів, що той за один. Біллі підозрював, що за Робертом взагалі нічого не стоїть.
Біллі потягнувся до вимикача. Роберт сидів на унітазі зі спущеними піжамними штанями. З його шиї звисала електрогітара, яку він щойно придбав. Він ще її не освоїв. До речі, Роберт так ніколи й не вивчиться грати на гітарі. Вона мала яскраво-рожеве перламутрове покриття.
«А, це ти, сину», - сказав йому Біллі Піліґрім.
* * *
Біллі усамітнився в спальні, хоча знизу все ще доносився гомін вечірки. Він завалився на ліжко і ввімкнув вібратор «Чарівні пальчики». Матрац смикнувся і наполохав собаку, який лежав під ліжком. Це був Спот. Добрий старий Спот тоді ще був живий. Спот забився в куток і скрутився калачиком.
* * *
Біллі довго думав над тим, чому саме його так вразив квартет, і нарешті зрозумів, що це пов'язано з тим, що він сам зазнав колись дуже давно. І це не була подорож у часі. Весь цей досвід постав перед ним у вигляді блимання, мерехтіння і яскравих спалахів. Ось як це було:
Тієї ночі, коли Дрезден було зруйновано, він сидів у льосі, який використовували як холодильник для м'яса. Все, що він чув, відбувалося у нього над головою і нагадувало кроки якогось велета. То були розриви фугасних бомб. Велети тупцяли, не зупиняючись ні на мить. Цей льох був дуже надійним бомбосховищем. Від того, що відбувалося назовні, зі стелі лише інколи обсипався тиньк. У цьому приміщенні, окрім американців, їхніх чотирьох вартових і кількох оббілованих туш, не було нікого. Всі інші вартові ще перед тим, як оголосили повітряну тривогу, розійшлися по своїх затишних дрезденських домівках. І тепер ті бомби нищили їх разом з їхніми сім'ями.
Отаке.
Ті дівчата, що їх Біллі перед тим бачив голими, також тепер гинули, бо вони переховувалися в сусідньому бомбосховищі, яке містилося під загоном для худоби і було дуже неглибоке.
Отаке.
Час від часу один з вартових піднімався сходами на вихід, щоб подивитися, що робиться назовні. Повернувшись, він щось пошепки казав іншим. Назовні лютував вогняний ураган. Весь Дрезден являв собою стіну суцільного вогню. І цей вогонь поглинав усе живе, все, що могло горіти.
Аж до наступного полудня не можна було виходити з бомбосховища. Коли ж американці та їхні охоронці нарешті вибралися на поверхню, від куряви все небо було геть чорне. Сонце нагадувало розлючену цятку. А Дрезден нагадував поверхню Місяця, на якій не лишилося нічого, крім мінералів. До розпеченого каміння не можна було доторкнутися. Де не кинь оком, скрізь зяяла мертва пустеля.
Отаке.
* * *
Охоронці інстинктивно горнулися один до одного і туди-сюди крутили очима. Вони мовчки напинали то один вираз обличчя, то інший, і при цьому їхні щелепи час від часу розверзалися. Вони нагадували німе кіно за участі вокального квартету.
Вони цілком могли співати пісню проте, що «вже ніколи не вернуться ні мої друзі парубочі, ані моїх любок карі очі. Прощавайте навіки!»
* * *
Одного разу, сидячи в тральфамадорському зоопарку, Монтана Крутороуг попросила Біллі Піліґріма: «Може, розкажеш мені якусь історію?» Вони лежали поруч у ліжку. Тепер їх ніхто не турбував. Вони були захищені шатром, яке звисало з купола.
Монтана була на шостому місяці. Розморена й рожевощока, вона час від часу спроквола просила Біллі про якісь дрібниці. Вона не мала змоги погнати Біллі по морозиво чи полуниці, тому що атмосфера за межами зоопарку була насичена випарами ціанистого калію, і найближча точка, де продавали морозиво і полуниці, містилася на відстані в мільйони світлових років від них.
Вона могла хіба що зганяти його до холодильника, який був прикрашений фотографією невиразної парочки на тандемному велосипеді, або могла, як от тепер, облесливим голосом попросити: «Біллі, любчику, розкажи мені якусь історію».
«Дрезден було знищено в ніч на 13 лютого 1945 року, - розпочав Біллі свою історію. - На наступний день ми вийшли з бомбосховища». Він розповів Монтані про чотирьох охоронців, які були такі приголомшені горем, що нагадували аматорський вокальний квартет, який співає журливу пісню. Він також розповів їй про загін для худоби, на якому не лишилося жодних огорож, про кістяки будинків, що стояли без вікон і без дахів, і про маленькі колоди, які валялися скрізь. То були залишки людей, яким не було де сховатися від вогняного урагану. Отаке.
Біллі розповів їй про ті будинки довкола бойні, які своїми обрисами скидалися на мальовничі скелі. Всі вони обвалилися. Дерев'яні частини їхніх конструкцій знищив вогонь, а кам'яні брили попадали, потерлися одна об одну й, немов намальовані буруни давно неіснуючого моря, застигли при землі.
«Все це нагадувало Місяць», - сказав Біллі Піліґрім.
* * *
Охоронці наказали американцям вишикуватися в шеренгу по чотири, що ті й зробили. Потім вони наказали їм марширувати до того свинарника, де їх поселили. Стіни свинарника були на місці, але ні даху, ні вікон не лишилося, і всередині був лише попіл та грудки розплавленого скла. До всіх дійшло, що тут немає ні їжі, ні води, тому всі ті, що вижили, якщо вони не хочуть померти, мусять негайно, долаючи мальовничі буруни, які лишилися на поверхні Місяця, рухатися кудись далі.
Що вони і зробили.
* * *
Мальовничі буруни тільки здаля мали рівну й гладеньку поверхню. Люди, які мали дряпатися через них,
