Бавдоліно - Умберто Еко
Але трохи далі він побачив інший гурт людей, які з кепсько обтесаного каміння, кривих балок і колон з капітелями, що виглядали так, немов вистругав їх останній бовдур, намагалися спорудити невеликий портик. Для піднімання будівельних матеріалів вони теж спорудили щось віддалено схоже на підйомний механізм, і Бавдоліно зрозумів, що порівняно з ними будівники муру за вправністю дорівнювали славетним майстрам-комаскам.[95]
Зрештою він перестав порівнювати, коли, пройшовши трохи далі, побачив ще інших робітників, більше схожих на дітей, які ліплять пасочки з болота: не покладаючи, так би мовити, ніг, вони завершували спорудження глинобитної халабуди з безформного каміння; ще три подібні халабуди, вкриті абияк спресованою соломою, уже стояли поруч. Таким чином виникала вуличка з кривобоких халуп, немов робітники змагалися, хто швидше закінчить до свята, геть не зважаючи на будь-які правила будівельного ремесла.
Але, поступово проникаючи в меандри цієї незавершеної будови, іноді він бачив рівно поставлені мури, Грунтовно зведені каркаси фасадів і бастіони, які навіть у напівготовому вигляді справляли враження надійного захисту. З цього всього він зрозумів, що будувати те місто зібрався люд різного походження і вмінь; і хоч багато хто з них вперше брався за таку роботу — то були селяни, які зводили будинки так само, як ціле своє життя будували загони для худоби, — зате інші, мабуть, добре знали це ремесло.
Намагаючись зорієнтуватись у цій розмаїтості будівельних ремесел, Бавдоліно відкривав для себе також розмаїтість говірок — вони свідчили, що оцю купку халуп зводять селяни з Солеро, ота кривобока вежа — діло рук мешканців Монферрато, тоді як розчин вимішують павійці, а дошки пиляють колишні дроворуби з Палеї. Але коли він чув, як хтось віддає накази, або бачив гурт робітників, який працював як годиться, то чулася Генуезька говірка.
«Може, я опинився якраз на будівництві Вавилонської вежі, — замислився Бавдоліно, — а може, в Абдуловій Гібернії, де сімдесят двоє мудреців відтворили Адамову мову, змішавши вкупі всі говірки, як змішують воду й глину, смолу і вар? Але Адамовою мовою тут ще не розмовляють, і попри те, що говорять вони сімдесятьма двома мовами, тепер ці такі різні люди не стріляють одне в одного, як це вони звикли робити, а в любові й злагоді клопочуться навколо спільної справи!»
Він підійшов до одного з гуртів, який уміло перекривав дерев'яними балками будівлю, схожу на монастирську церкву, використовуючи велику лебідку, що приводилася в рух не руками, а конем: хомут не стискав йому шию, хоч такі хомути ще вживалися в деяких селах, він мав лише зручну спинну шлею і тому тягнув лебідку вельми шпарко. Слова, якими перекидалися робітники, звучали по-ґенуезькому, тому Бавдоліно відразу заговорив до них їхнім наріччям — хоч і не так досконало, щоб видавати себе за одного з них.
— Що ви оце тут будуєте? — спитав він, просто щоб почати розмову. І один з них, криво глипнувши на нього, сказав, що вони оце тут роблять механізм, щоб з його допомогою чухати собі гральник. Решта гурту розреготалася, і ясно було, що регочуть вони з нього, тому Бавдоліно (якому вже й так допікало те, що він мусить удавати беззбройного крамаря на мулиці, хоч у його мішку, ретельно загорнутий в рулон тканини, лежав меч придворного) відповів йому говіркою Фраскети, яка через стільки літ спонтанно вернулася йому на вуста: мовляв, йому для цього ніякі механізми не потрібні, бо гральник, який порядні люди називають прутнем, чухають йому їхні матері-шльондри. Ґенуезці не зрозуміли до пуття значення його слів, але добре відчули, що він хотів сказати. Вони покинули роботу, підбираючи хто камінь, а хто кайло, і півколом оточили мулицю. На щастя, у ту мить надійшли якісь люди, і один з них, який мав вигляд лицаря, якоюсь мішаною мовою, трохи латиною, трохи провансальською, а трохи ще якоюсь, сказав ґенуезцям, що прочанин цей говорить місцевою говіркою, а отже вони не повинні ставитися до нього так, ніби він не має права тут ходити. Ґенуезці виправдовувались тим, що він буцімто розпитував їх, мов якийсь вивідач, а лицар сказав, що коли імператор посилає сюди вивідачів, то воно й на краще, бо пора йому вже дізнатися, що тут наперекір йому спорудили місто. І спитав у Бавдоліна:
— Я ніколи тебе не бачив, але, схоже, ти тутешній, хоч і вертаєшся здалеку. Хочеш пристати до нас?
— Мосьпане, — ґречно відповів Бавдоліно, — народився я у Фраскеті, але виїхав звідси багато років тому й нічого не знаю про те, що тут робиться. Звати мене Бавдоліно, я син Ґальявда Авларі…
Він ще не договорив, як з гурту прибулих вискочив якийсь старий із сивою чуприною та бородою, який підняв палицю і загорлав:
— Ти безсердечний, паскудний брехун, хай грім поб'є твою голову, як смієш ти вимовляти ім'я бідолашного мого сина Бавдоліна, рідного мого сина, бо я і є Ґальявдо, і до того ж ще й Авларі, а виїхав він з дому багато років тому з якимось алеманським синьйором, що виглядав на великого пана, а насправді, певно, водив мавпи по ярмарках, бо про свого бідолашного хлопця я ніколи більше нічого не чув, а минуло вже стільки часу, що він, певно, уже не живе, і ось уже тридцять років, як ми з моєю праведною жінкою гриземося цим, бо то найбільша мука нашого життя, вже й так нужденного. Втратити сина — то найбільша тортура, і хто не зазнав цього, не знає, як воно!
На що Бавдоліно вигукнув:
— Батьку мій, це справді ти! — У нього немов надламався голос і сльози затуманили погляд, але сльози ці не могли приховати велику радість в його очах. І він додав: — Але мука та не могла тривати тридцять років, бо пішов я з дому тринадцять років тому, і ти мав би
