Молоко з кров'ю - Люко Дашвар

увесь червоний корпус був покоцаний хряковими іклами настільки ретельно, що і кулемет би позаздрив, бо навряд залишив би стільки дірок навіть після дуже потужної стрілянини. Та і це — не все. Сам хряк, мабуть, після чергової спроби побороти невідомого червоного звіра, помилився із прицілом і міцно застряг у вибитому вікні авта. Він стояв на задніх копитах, як циркова коняка.

хвіст — на вулиці, п'ятак з іклами у салоні. І сердито рохкав.

— Я-а-а-апонский городовий… — розчулився Тарас Петрович, уявляючи, як страждає рідний хряк у дідовому авті.

— Що робити будемо? — запитав хтось із завзятих помічників.

— Треба гукнути голосно, — запропонувала Ніна Іванівна. — Хряк перелякається і…

— 1 що? — ще більше засумував Тарас Петрович. — Він же застряг. Його якось звільнити треба…

— Тарасе, Тарасе! — репетував дід Нечай. — Йди до авта і витягай свою свиню, бо я на тебе такого штрафу напишу…

— Замовкніть, діду! І без вас душа на шматки рветься! — відповів Тарас Петрович і знову замислився. І як хряка визволяти?

Спробував підійти. Хряк зиркнув на хазяїна червоним, як той «Запорожець», оком, смикнув копитом і ще лютіше зарохкав.

— Батогом його! — загорлала Нечаїха.

— Яким батогом, дурна бабо?! — замахнувся на неї Нечай. — Він тоді весь всередину вскочить! А там механізми… Апаратура…

— Хай хтось з іншого боку підкрадеться і у протилежне вікно на нього гаркне! Він і вискочить! — знову взялася радити Ніна Іванівна.

— Підірвати його! Разом із дідовим металобрухтом! — пожартував хтось із рокитнянців, та Тарасові Петровичу було не до жартів.

Вхопив батога і на помічників.

— Ет ви ж…

Зупинився. Перехрестився подумки. І пішов з батогом на хряка.

— Ой, люди… Дивіться, дивіться! — заплакав дід. — Зажене зараз свою свиню у мого «Запорожця»… І що буде?

— Буде свиня на твоєму авті кататися! — Рокитнянцям уже горя мало. Сміх, та й годі.

Тарас Петрович зупинився метри за три від авта, батогом замахнувся та я-а-ак лясне хряка по спині Хряк заверещав як різаний, у вікні заборсався, копитами землю на півметра відкинув, раптом завмер та як рвонеться! Тарас Петрович відскочив. «Запорожець» заскреготав. Хряк заверещав ще голосніше, смиконувся ще раз і раптом побіг геть із відірваними від «Запорожця» дверцятами на шиї.

— Ну, молодець! — зрадів Тарас Петрович.

— Тарасе! Куди діда покласти? — гукнула Ніна Іванівна, вказуючи на смирненьку тушку діда Нечая, що звалився під хатою.

Новина про сміливого хряка швидко подолала скромні рокитнянські простори, і на десяту ранку про втечу Тарасового свина знали усі. Малеча крутилася за партами і не могла дочекатися закінчення занять, щоби скоріш побігти у степ за село, куди, кажуть, дременув втікач з дверцятами від дідового авта на шиї.

На дванадцяту дітлашня висипала зі школи і дременула у степ. Тільки Юркові довелося додому йти, бо баба І'аня ще до школи взяла його за руку і попросила:

— Онучку… Я твому татку пообіцяла, що ти з села — нікуди. І що на того хряка дивитися? Зараз його притягнуть. Тоді й подивишся.

— А я до хряка! Я до хряка! — німцева руда Ларка показала Юркові язика і побігла наздоганяти малечу.

На другу дня село вимерло. Роботящі та нецікаві крутилися у хатах, інших інтерес загнав у степ, де розгорнулося справжнє полювання на відчайдушного хряка. Насуплений та сердитий на бабу Ганю Юрко сидів на лавці біля бабиного дому і ліпив зі снігу кульки, коли вулицею прочхала машина темного болотяного кольору, схожа на брудну «швидку допомогу». Юрко підвівся з лавки і пішов за машиною. Усе ж цікавіше, ніж на бабу дутися.

Незнайома машина зупинилася біля двору рудої Ларки Барбулячки, і четверо чоловіків у пальтах та хутряних шапках пішли до хати. Юрко притулився до огорожі і з інтересом дивився їм услід. Бач, яка важна! Люди якісь до них приїхали. Хотів побігти у степ, показати рудій Ларці язика і сказати що поки вона, дурна, за хряком ганяється, до їхньої хати гості завітали, та гостинців Ларці не перепаде, бо треба було біля хати гостей виглядати, а не степом гасати. Хотів побігти, та вже дуже чудна машина. Хлопець засунув руки в кишені добротної дублянки і заходив навколо авта. Усе роздивлявся.

Тетянка не побігла на хряка дивитися, бо, як спровадила Ларку до школи, а малих Надійку та Любаню до ясел, Стьопці стало гірше. Здавалося, німець, щоб дошкулити Тетянці, покинув реальністю, занурився у свій дивовижний світ і звідти, з невідомого та далекого, гукав когось сухими гарячими губами.

— І тут тобі не солодко, і там, мабуть, не краще, — констатувала уїдливо, спостерігаючи, як болісно стискаються чоловікові вуста як сльоза котиться по неголеній щоці, а брови карбують усе нові і нові зморшки.

Тетянка навіть хотіла бігти до фельдшера чи просити у господарстві машину, щоб відвезти чоловіка до лікарів, та згадала від чиїх рук тане Стьопка і передумала.

— Все одно не дасть, — сказала, міряючи своїм аршином усіх навкруги. — Як буде, так і буде. Не я його туди…

Згадала, хто чоловіка до Марусиної хати направив. Перелякалася. Ось зараз… зараз двері відчиняться, увійдуть суворі міліціонери і заарештують Тетянку за те, що свідомо чоловіка на погибель відправила. «Хай би, може, уже і помер, — зиркнула на Стьопку. — А то роздують. Одними розмовами не обійдеться!»

Тільки подумала — тук-тук у двері. Бібліотекарці і ноги віднялися. Усе! Прощавай, мамо! Відчинила — і язик віднявся: стоять перед нею люди серйозні й похмурі, шапки хутряні на потилиці позсували, Тетянку очима їдять.

— Тут проживає громадянин Барбуляк Степан Григорович? — один їй офіційно.

Головою кивнула.

— Де він зараз? Нам треба з ним поговорити.

Рукою в кімнату показала. Серйозні дядьки Тетянку оминули і по-хазяйськи ввалилися до хати. Бібліотекарка схаменулася, за дядьками побігла, а вони уже у всі дірки заглядають, із шафи усе чисто повикидали, шухляди повисували, у Ларчиних зошитах риються, під диваном щось шукають.

— Хворіє він… Чи теє… Побитий увесь…

— Знаємо, що побитий, — відповідають. Барбулякові лахи кинули, навколо Стьопки зібралися, як ото родичі скорботні навколо труни. Перезирнулися, один рукою на двері показав, інші кивнули і заходилися Стьопку на ковдру перекладати.

Тетянка ще дужче перелякалася.

— Та що ж це? Куди це ви його? Він же геть негодящий!

— Точно, тітко, — сказав їй один. — Негодящий.

— Та куди ви його? — до стіни стала, руки до грудей притисла.

— Вам повідомлять, — відповів той, що іншим накази віддавав.

— Та його ж лікувати треба…

— Заодно і вилікуємо, — сказав. — Од усіх болячок!

— А де? Де? Я б, може, якоїсь передачки йому зібрала… Провідала…

Начальнику, мабуть, Тетянчині плачі набридли. Він витяг з кишені червону книжечку і