Ніч лагідна - Френсіс Скотт Фіцджеральд

Професор, обличчя якого в рамці прямих бакенбардів було прекрасне, як обвита виноградом веранда старовинного будинку, враз обеззброїв Діка. Він зустрічав людей і талановитіших, ніж Домлер, але не було серед них людини благороднішої.

(Те саме він знову подумав через півроку, коли побачив Домлера в труні: веранда спорожніла, виноградний заріст бакенбардів лежав на цупкому крохмальному ко­мірці, відблиски багатьох битв згасли назавжди в щілинах очей під тонкими повіками...)

— Добридень, сер, — привітався Дік, виструнчившись по-військовому.

Професор Домлер спокійно переплів пальці. Франц почав доповідати, як ад’ютант чи секретар доповідає начальникові, та за хвилину начальник урвав його:

— Ми досягли певних успіхів, — лагідно проімовив він. — Але тепер, докторе Дайвер, нам потрібна ваша допомога.

Дік, захоплений зненацька, признався:

— Мені самому ще не все ясно.

— Мене не стосуються ваші особисті висновки, — ска­зав Домлер. — Але дуже стосується інше: цей «перехідний період», — тут він, іронічно примружившись, глянув на Франца, а той відповів йому таким самим поглядом, — треба завершити. Стан здоров’я міс Ніколь помітно поліпшився, але вона ще не видужала настільки, щоб пе­режити трагедію кохання без взаємності.

Франц хотів був докинути щось, але Домлер жестом зупинив його.

— Я розумію, що ви потрапили в нелегке становище. — Що й казати. Професор відкинувся на спинку крісла й засміявся, і крізь сміх запитав, поблискуючи пильними сірими очицями:

— А може, ви й самі не лишилися байдужі?

Дік, розуміючи, що його загнали на слизьке, теж засміявся.

— Вона дуже гарна дівчина —до такої вроди не можна лишатись байдужим. Але я не збираюсь...

Франц хотів був втрутитися, але Домлер знову зупинив його, руба спитавши в Діка:

— То, може, вам краще було б виїхати звідси?

— Виїхати я не можу.

Доктор Домлер обернувся до Франца.

— Тоді нам доведеться зробити так, щоб виїхала міс Уоррен.

— Робіть, як вважаєте за краще, професоре Дом­лер, — мовив Дік. — Становище й справді складне. Професор Домлер важко, як каліка, що спинається на милиці, підвівся з крісла.

— Але знайти вихід із цього становища повинен лі­кар! — неголосно вигукнув він.

Зітхнувши, він знов опустився в крісло, щоб перече­кати, поки стихне гуркіт грому, що заповнив кімнату.

Дік бачив, що Домлер розсердився неабияк, і не знав, чи зуміє стриматися сам. Коли гуркіт віддалився, Франц докинув нарешті своє слово.

— Доктор Дайвер людина тонка і благородна, — сказав він. — Треба тільки, щоб він до кінця усвідомив наше завдання, а тоді, я певен, він знайде раціональний шлях.

На мою думку, Дік може співробітничати з нами тут, на місці, і нікому не треба виїжджати.

— А ви якої думки? — спитав у Діка професор Домлер.

Дікові ставало дедалі незручніше, але напружена мовчанка, що запала після Домлерових слів, не могла тривати нескінченно. Зненацька він наважився.

— Я здається, майже закоханий у неї. І навіть думав, чи не одружитися.

— Що-що? — вигукнув Франц.

— Заждіть, — зупинив його Домлер.

Але Франц не хотів ждати.

— Одружитися?! І півжиття змарнувати на те, щоб бути при ній лікарем, і доглядальницею, і бозна-ким іще? Викиньте це з голови! Хто-хто, а я добре знаю цю хворобу. На двадцять випадків одужання — один без рецидивів. Ні, забудьте про неї раз і назавжди, чуєте? — Що ви на це скажете? — звернувся до Діка Дом­лер.

— Скажу, що Франц має рацію.

 VII

Лише надвечір вони домовилися, що Дік має робити далі: лишаючись уважним і зичливим, він мав поволі віддалятися, щоб урешті зовсім зникнути з обрію. Підвівшись з крісла, Дік мимоволі подививсь у вікно: надворі сіялася мжичка, і десь там, під дощем, його ждала

Ніколь. Він вийшов, застібаючи плащ на всі гудзики, насуваючи глибше капелюх, і зразу ж натрапив на неї: вона стояла під дашком парадного входу.

— Я придумала, де нам посидіти сьогодні, — сказала вона. — Поки я хворіла, мені до всього було байдуже: сиділа собі вечорами в будинку разом з усіма і нічого не помічала й не чула. А тепер я весь час бачу, що довкола хворі люди, і це... і це...

— Ви незабаром поїдете звідси.

— Так, тепер уже скоро. Моя сестра Бет — всі звуть її Бебі — через кілька тижнів приїде й забере мене куди-небудь. А потім я повернуся й пробуду тут іще місяць, останній.

— Сестра старша за вас?

— О, набагато. Їй двадцять чотири роки. Вона в нас справжня англійка, живе в Лондоні, у батькової сестри. Вона була заручена з англійцем, але він загинув на війні. Я його так жодного разу і не бачила.

В її обличчі, блідо-золотавому у відсвітах розмитого дощем надвечірнього сонця, Дік побачив те, чого не помічав досі. Високі вилиці, ніжна прозорість шкіри — не хвороблива, а така, що від неї, здається, віє прохолодою, створювали прообраз майбутньої краси, — так, дивлячись на породисте лоша, уявляєш його конем і знаєш, що це буде не просто проекція молодості на сірий екран життя, а справжній розквіт; це обличчя буде гарне і в зрілому віці, і в похилому — такою була його будова, ощадлива витонченість рис.

— Чому ви так придивляєтеся до мене?

— Просто думаю, що ви, мабуть, будете дуже щаслива.

Ніколь злякалася:

— Мабуть? А втім, гірше, ніж було, вже бути не може. Вони сховалися в дровітні. Вона сиділа, схрестивши ноги в туфлях для гольфа, щільно загорнувшись у дощовик. Щоки її трохи порожевіли від вологого повітря. Тейер і вона уважно оглядала його — його постать, що й тепер, коли він стояв, прихилившись до стовпа, не втрачала своєї гордовитої стрункості; його обличчя, яке він, здавалося, весь час дисциплінував, і на якому усмішка, весела чи лукава, відразу ж поступалася місцем звичному виразові зосередженості. Тієї частини його вдачі, яка гармоніювала з ірландським рудавим відтінком шкіри, Ніколь, власне, ще не знала; вона її побоювалася, хоча і прагнула зазирнути в неї, бо то було його чоловіче єство. Але другий Дік, з його гречними манерами й відвертим, приязним поглядом, був як на долоні, і цим Діком вона заволоділа без вагань, як це робила більшість жінок.

— Якусь користь мені цей заклад усе-таки дав — я маю на увазі мовну практику, — сказала Ніколь. — З двома лікарями я розмовляла французькою, з доглядальницями німецькою, з прибиральницями й однією з пацієнток — італійською. А інша