Ніч лагідна - Френсіс Скотт Фіцджеральд

місяці у Франції, розмах і щедрість, що їх виявляла Америка, позбуваючись воєнних запасів, вплинули на Дікове світосприймання. До того ж він усвідомлював, що подобається людям, і чоловікам, і жінкам, і, може, саме інстинктивне побоювання того, що це може зашкодити цілеспрямованій людині, спонукало його повернутися в самісінький центр швейцарського годинникового циферблата.

Кете Грегоровіус мліла від його компліментів, переймаючись вірою у власні чари, а він сидів, як на жару: його дратував цей пропахлий капустою дім, і водночас він лютився на себе за нетерпимість, якої раніше в собі не помічав.

«О господи, невже і я такий, як усі?—думав він згодом, прокинувшись серед ночі. — Невже і я такий, як усі?»

Неслушні почуття, як на соціаліста, але цілком слушні як на того, хто обрав собі одну з найдивовижніших професій у світі. А суть була, власне, в тому, що в Дікові вже почалася переоцінка цінностей молодості — процес, коли вирішується питання, варто чи не варто вмирати за те, у що вже не віриш. У тиші цюріхських безсонних ночей, дивлячись відсутнім поглядом через дорогу в чиюсь освітлену вуличним ліхтарем комірчину, він казав собі, що хоче бути добрим, чуйним, бути сміливим і розумним, хоч це не так і легко. А ще — бути коханим, якщо це не стане на заваді.

 V

Яскраве світло з розчинених дверей заливало веранду головного корпусу, темно було тільки там, де чорні тіні від простінків, зливаючись із химерними тінями від металевих крісел, спадали вниз, на клумби з гладіолусами. Постать міс Уоррен спочатку мелькала серед інших, що сновигали з кімнати до кімнати, потім чітко вималювалася на дверях, щойно вона помітила Діка; світло впало на її обличчя, коли дівчина ступила на терасу, і вона винесла світло з собою. Вона йшла, ніби танцюючи, цілий тиждень у її вухах бриніла пісня літа з його розпашілим небом і яскравими затінками. А коли з’явився Дік, ця пісня зазвучала так лунко й переможно, що дівчині самій захотілося співати.

— Як поживаєте, капітане?— спитала вона, насилу відриваючи погляд, що немов потонув у його очах. — Може, посидимо тут? — Якусь мить вона постояла, озираючись довкола, не наважуючись знов заглянути йому в очі. — Сьогодні тепло, як улітку.

Якась жінка вийшла слідом за нею, огрядна коротуха, закутана в шаль, і Ніколь відрекомендувала її Дікові:

— Сеньйора .......

Франц залишив їх, пославшись на якісь справи, і Дік зсунув три крісла.

— Чудова ніч, — сказала сеньйора.

— Мuy buena (чудова (ісп.), — підтвердила Ніколь і обернулася до Діка. — Ви надовго сюди?

— Цебто в Цюріх? Надовго.

— Перша по-справжньому весняна ніч, — зауважила сеньйора.

— На скільки ж?

— Принаймні до липня.

— А я їду звідси в червні.

— Червень тут — чудова пора, — озвалася сеньйора. — Червень ви краще перебудьте тут, а виїздіть у липні, коли настане спека.

— А куди ви поїдете? — спитав Дік у Ніколь.

— Ще не знаю — ми поїдемо вдвох із сестрою. Хочеться, звичайно, куди-небудь туди, де вирує справжнє життя, адже я згайнувала стільки часу. Та, може, мені порадять спершу пожити на тихому курорті, скажімо, на Комо. Чому б і вам не приїхати на Комо?

— Ах, Комо... — почала сеньйора.

З відчинених дверей долинув вступ до «Легкої кавалерії» Зуппе, і Ніколь, скориставшись з нагоди, підвелася. Дік подивився на дівчину, і молодість та краса її так вразили його, що він аж задихнувся від раптової хвилі почуттів. Вона всміхнулася зворушливою усмішкою, в якій була вся розгублена й безпорадна молодість світу.

— Під таку гучну музику важко розмовляти. Може, погуляємо трохи? Buenas noches, сеньйоро.

— Добраніч, добраніч.

Вони зійшли на стежку, яка через кілька кроків пірнула в тінь. Ніколь узяла Діка під руку.

— У мене є кілька платівок, сестра надіслала з Америки, — сказала вона. — Коли ви ще приїдете сюди, я їх поставлю. Я знаю тут одну місцинку, де можна грати на патефоні й ніхто не почує.

— То буде чудово.

— Ви знаєте «Індостан»? — тривожно спитала вона. — Мені подобається, я раніше не чула. А ще в мене є — «Вони не діти вже, повірте» і «Коли ти плачеш, я радію». Ви, напевно, танцювали під усі ці речі в Парижі.

— Я в Парижі не був.

Йому весь час хотілося дивитись на її кремову сукню, що здавалася то блакитною, то сірою, коли вони йшли між дерев, на її волосся, що ніби аж світилося. Щоразу, коли їхні погляди зустрічалися, вона ледь усміхалась, і в променях ліхтарів обличчя її ясніло, мов ангельський лик. Вона ніби дякувала йому — чарівному принцу — за казковий бал, на який він її запросив, і Дік усе менше й менше розумів своє ставлення до неї, а вона сповнювалася впевненості — і очі її світилися безмежною радістю.

— Я тепер можу робити все, що хочу, — сказала вона. — В мене є ще дві платівки, вони вам сподобаються: «Зажди хоч, доки вернеться стадо» і «Прощавай, Александре!»

Наступного разу, через тиждень, він трохи запізнився, і Ніколь уже чекала його на стежці, що вела від Францового котеджу до головного корпусу. Відкинуте з чола волосся вільно спадало їй на плечі, і здавалося, ніби її обличчя оце щойно відкрилося світові чи ніби вона вийшла з лісу на галявину, освітлену місяцем. Усе таємне й загадкове відступилося від неї; Дікові захотілося, щоб за нею не стояло ніякого минулого, щоб вона була дівчиною нізвідки, яка просто виникла раптом із темряви. Вона повела його до сховку, де стояв патефон; вони обійшли флігельок-майстерню, видобулися на скелю й сіли під низьким муром — самі в безкрайому морі нічної темряви.

Вони були тепер уже в Америці — навіть Франц, який вважав Діка всепереможним Лотаріо, нізащо не здогадався б, як далеко вони залинули — туди, де пломеніє пал кохання, а зміст життя — то шал єднання, де — «на побачення я їду — водій, натисни на педаль!» — і де «коли ти усміхнулась, забув я тугу і печаль!»; потім вони зустрічалися десь в Індостані, а після того, видно, посварилися, бо «зірки на небі плакали, а нам було однаково, було нам все одно», — і, нарешті, розійшлися — «і серце скрижаніло, і вже нема кохання — ні радості, ні трепету і ні страждання...»

Тоненькі павутинки мелодій, що єднали втрачені дні з майбутніми